Син - Філіп Майєр
Він підвівся, але Джинні схопила його руку й притисла до своїх уст.
— Скажи мені: ти справді добре знаєш свого дядька? — запитав Генк.
Вона лишень похитала головою, не відпускаючи його руки.
— Він же мене повісить! Після того, як застрелить і заріже.
— Він тебе не займатиме. І ти нікуди звідси не підеш.
Дівчина відчула, що її лихоманить. Тільки б він цього не помітив!
— Я найбільший ідіот з-поміж усіх, хто живе на Землі, — зітхнув Генк.
Але залишився-таки лежати на ковдрі. Джинні пішла до авто й вийняла звідти все для приготування джулепу. А тоді змішала м’яту й цукор, налила чималу порцію бурбону, ретельно перемішала все це та додала лід. Це ж треба — склянки забула! Та Генк, мабуть, не заперечуватиме… Вона, усівшись поряд із ним, подала йому шейкер.
— Досить велика порція освіжаючого! — мовив він.
Доки Джинні готувала напій, Генк устиг акуратно перестелити їхню ковдру, пересунувши її ще далі в холодок. Дівчина знову відчула, що її аж лихоманить від хвилювання.
— Я забула чашки, — сказала вона. — Тож нам доведеться пити з однієї посудини.
— Не заперечую.
— І правильно робиш, адже це рецепт мого прадіда.
Генк із охотою ковтнув.
— Надзвичайно смачний джулеп! — сказав він, закашлявшись. — Милий Боже! Ти не боїшся, що в тебе після нього борода виросте?
— Та я ж п’ю це змалку.
Джинні ковтнула раз, а тоді вдруге. І одразу ж відчула, як алкоголь вдаряє їй у голову.
— Господи! — промимрила вона.
І повалилася на спину.
— Із тобою все гаразд?
Дівчина кивнула.
— А мені здається, що ні…
Він досі не виявляв жодної ініціативи. Інший би — давно вже. Джинні знову відчула, як у грудях закипає лють. А тоді подумала, що їй це навіть подобається. І схопила Генка в обійми. Цілувалися вони досить довго, і вона вже чекала, що його руки стануть пестити її тіло. Одначе він і не намагався цього робити. Тож вона стала рухати стегнами, але це призвело лишень до того, що Генк навіть цілувати її перестав. Дівчина страшенно зніяковіла — очевидно, вона знову зайшла надто далеко.
— Ти чого?
— Гадаю, нам краще далі шукати нафту, — мовив Генк. — Бо я все-таки дуже сумніваюся в тому, що твій дядько не вб’є мене.
Атож, він має на увазі не «вб’є», а «пустить із торбами по світу». Від самої думки про те, що Генк так сильно боїться залишитися без грошей, Джинні відчула себе такою пригніченою, що їй перехотілося зваблювати його. Вона відвела від нього погляд, подумавши, що їй буде байдуже, якщо він узагалі зникне з її життя. А може, це вона сама собі лукавить?
— Фінеас ні про що не дізнається, — силоміць вимовила Джинні.
— Є ще дещо, — відповів Генк. — І, хоча цим я сам себе компрометую, усе одно скажу: щойно побачив твій будинок — зрозумів, що такий, як я, тобі аж ніяк не підходить.
Дівчина добре знала, що він має на увазі, але промовчала — нехай думає, що вона нічого не второпала. Як же їй набридло слухати його теревені та відповідати на всілякі безглузді запитання! Невже він анітрохи не відчуває, що зараз Джинні не хоче, щоб із нею обходилися галантно? От чого їй справді хочеться, то це щоб він цієї самої миті задер на ній спідницю або ж притиснув її до стіни, і…
— Ти що — маєш погану репутацію? — вичавила вона із себе.
— Ні. Я зовсім її не маю, бо все життя провів у пошуках нафти, а не пригод на одне місце. На жаль, мій батько завжди кидав мене з мосту та й у воду — отож, вештатися борделями я просто не мав змоги.
— Принаймні, так ти вберігся від того, щоб підхопити від повії якусь хворобу.
— Еге ж. Шукаючи нафту, такою болячкою не заразишся, зате ногу чи руку запросто можеш утратити.
— Невже це аж так небезпечно?
Запитання, звичайно, безглузде — батько Генка нещодавно загинув від вибуху на свердловині. Та зараз Джинні найменше хотіла говорити про це. Власне, їй цієї миті було начхати як на Генкового батька, так і на будь-кого іншого.
— Та ні, це ж мов прогулянка під лагідним сонечком, — вимовив у відповідь Генк.
— То що заважає тобі зайнятися чимось іншим? На тебе ж тільки-но поглянеш — і стає очевидно, що ти в будь-якій справі досягнеш успіху.
— А якщо я не хочу займатися нічим іншим?
На якийсь час запала тиша. Потім Генк знову заговорив:
— Щоб ти знала, моє банкрутство — ситуація тимчасова. Хоча для вас, Мак-Каллоу, це дуже вигідно.
Джинні знову притиснулася до нього й поцілувала, проте пестити її тіло він так і не став. Та що ж він за людина така?! Вона ладна віддатися йому тут і зараз, а він… А якщо вони більше ніколи не зустрінуться? А що як її взагалі ніхто й ніколи не захоче? Може, у неї з обличчям або з тілом щось негаразд? А може, річ у чомусь іншому? Так чи інакше, є в ній, напевно, щось таке, що чоловікам аж ніяк не до вподоби.
Можливо, їм не хотілося мати справу з недосвідченим дівчиськом, яке ще до ладу не вміє кохатися. А може, вони вважали, що зв’язуватися з незайманою не варто — вона-бо стільки шелесту потім наробить!
«Та я ж бажаю лише якнайшвидше позбутися цього клятого дівоцтва! — хотілося їй закричати Генкові. — Воно для мене — мов кара небесна!»
А якщо чоловіки взагалі не дивляться на неї як на жінку? Якщо їм просто подобається балакати з нею?
— То нам, я гадаю, треба повертатися до праці? — вимовила Джинні, відчуваючи, як усередині неї все аж холоне.
— Думаю, що так.
— Гаразд. Чудова ідея. Просто чудова!
Вона підвелася, хутко позбирала свої речі й притьмом кинулася до машини, відчуваючи на спині погляд Генка. Певно, він не зрозумів, що зробив не так. Але їй уже було байдуже: вона хотіла тільки одного — швидше повернутися додому.
Решту дня вони проїздили в авто, досить часто зупиняючись (це коли Генкові потрібно було щось позначити на мапі).
— І як тут узагалі можна орієнтуватися на місцевості? — поскаржився він. — Кожен клаптик землі схожий на інший, мов одна половина яблука — на другу.
— Я, наприклад, усе тут розрізняю.
— Мабуть, я теж із часом призвичаюся.
— А як довго ти збираєшся тут пробути? — спитала Джинні байдужісіньким тоном.
— Якщо ми знайдемо нафту, то, можливо,
