Син - Філіп Майєр
Мені та полонянці Жовте Волосся свого часу зробили щеплення; кількох старих команчів, які колись уже хворіли на віспу, епідемія оминула. Що ж до решти — було незрозуміло, чому живими залишилися саме вони. Тасіа косила всіх — слабких і сильних, розумних і дурних, боягузів і сміливців. І якщо тих, які вижили, щось і об’єднувало, то це те, що всі вони були надто ледачими, щоб тікати від хвороби (або ж вважали, що від долі так чи інакше не втечеш). А найкращі наші воїни — або змогли втекти, або повмирали під час епідемії.
Пересувалися ми мовчки, і тому чути було тільки шум вітру, поскрипування наших тюків та шкрябання жердин травуа — індіанських безколісних возів — об каміння. Оленів і антилоп дорогою траплялося так мало, що іноді нам доводилося забивати коня, ускладнюючи в такий спосіб собі пересування. Жодного конкретного плану ми не мали: натрапимо на бізонів, хоча це було малоймовірно, — наїмося, наштовхнемося на техасців — загинемо. Адже з-поміж нас лише кілька чоловіків іще мали силу битися; чимало дітей осліпли.
Одного дня, спостерігаючи за тим, як північний вітер стрімко наганяє на небо кошлаті сизі хмари (отже, уночі буде холодно — навіть під теплою ковдрою), я раптом збагнув, що за сніданком не бачив багатьох із наших дітей. А вчора за вечерею, здається, теж. Озирнувшись і порахувавши всіх індіанців, я переконався в правильності своєї здогадки: бракувало близько половини дітей. Як з’ясувалося, матері тих, які осліпли, відвели їх подалі від нас та повбивали. Завдяки цьому кожному з нас, зрячих, дісталося більше їжі.
Увечері того дня ми зустріли групу команчерос, котрі, виявляється, помітили наше багаття під час хурделиці. Торговці везли гарбузи, мішки з кукурудзяним борошном, порох і свинець, ножі й сталеві наконечники для стріл, а ще — вовняні ковдри. Та ми не мали нічого, що могли б віддати їм за це. Напевно, усі інші племена індіанців теж викосила віспа: торговці-бо вирішили проїхати кілька днів разом із нами. Вони запропонували нам декілька мішків кукурудзяного борошна, та шкур ми не мали, а наших останніх коней віддати не могли.
Коли команчерос знову взялися нав’ючувати своє добро на мулів, індіанців охопив такий розпач, що деякі з них сіли просто в сніг і заплакали. Ніч видалася зоряна, тож я відійшов на певну відстань від багаття, щоб подивитися на небо та спокійно подумати. Якщо так триватиме далі, ми всі загинемо. Хоча мені та ще кільком воїнам, які мали силу полювати, можна було б просто взяти коней і поїхати геть. Та я про таке й думати не хотів.
— Поговорімо, Тіететі, — раптом почувся поряд зі мною голос нашого вождя Кам’яної Гори.
— Я тебе слухаю.
— Ти ж розумієш, що зиму ми, найімовірніше, не переживемо?
— Звісно, розумію.
Вождь подивився вдалину — на прерію, що нині була присипана тоненьким шаром снігу, проте невдовзі мала вкритися кучугурами висотою в кілька футів.
— Я гадаю, ти розумієш і те, що можеш допомогти нам, — сказав нарешті він.
Звичайно ж, я знав, про що він каже: техаський уряд платив чималі гроші за кожного з полонених, яких відпускали індіанці.
— Щодо тебе особисто — зиму в таких умовах ти, може, і переживеш. Але більшість із нас не спроможна зробити це. А може, ми всі загинемо. Проте, якщо ти повернешся до таїбо… — знизав він плечима. — Ти ж зможеш потім знову приєднатися до нас — тільки-но команчерос отримають за тебе гроші.
Я нічого не сказав. Навіть у вічі йому не подивився.
— Вирішувати тобі, — вів далі Кам’яна Гора. — Та ми сподіваємося, що ти згодишся допомогти нам, адже тобі відомо, на які жертви вже довелося піти багатьом нашим родинам. І ще — сподіваємося, що ти після цього повернешся. Ми були б раді цьому, бо ти — один із нас.
За мене й Жовте Волосся індіанці отримали від команчерос двадцять мішків кукурудзяного борошна, сорок фунтів пілончіло (коричневого нерафінованого цукру) й десять бушелів гарбузів. А ще — двадцять фунтів свинцю, бочонок пороху, кілька ножів і ящик зі сталевими вістрями для стріл і гвинтиками для рушниць. Це було дуже щедро з боку торговців, хоча все одно — дуже вигідно для них. Я ж бо був іще зовсім юним, а німка — вродливою, та ще й без жодної подряпини на обличчі. Зазвичай полонені, особливо жінки, поверталися від команчів із відрізаним носом чи вухами або ж зі шрамами на обличчі. Проте Жовте Волосся була цілковито неушкодженою, а для того, щоб знову засяяти вродою, їй потрібно було лишень добре помитися. Торговці поставили мені кілька запитань англійською — а раптом я вже розучився розмовляти рідною мовою. Та ні — я нічого не забув (що було, узагалі, незвично, бо мені довелося майже три роки прожити серед індіанців). Тож команчерос були дуже задоволені, адже знали, що невдовзі отримають за нас чималі гроші.
Кам’яна Гора попросив мене віддати йому кольта — одного з тих двох, що дісталися мені як трофеї, коли я застрелив білого мисливця за скальпами. Та я не згодився: адже в мене залишився тільки один, бо другого я закопав поряд із Тошавеєм. Крім того, ті торговці мені не дуже подобалися, як загалом і сам Кам’яна Гора.
Коли настав вечір, Жовте Волосся підійшла до мене — певно, боялася команчерос.
— Захисти мене від них, — попрохала вона. — Нехай вони думають, що я твоя жінка.
— Вони ж хочуть отримати за нас великі гроші, — відказав я, — і тому, я гадаю, не займатимуть тебе.
— Будь ласка! — прошепотіла вона.
Уже наступного вечора я переконався в тому, що Жовте Волосся мала рацію: один із команчерос підсів близенько до неї, а тоді став обіймати. Це був здоровило з величезним барилом, такий собі немитий-нечесаний святий Ніколас. Я одразу ж вихопив ножа, та він лишень голосно зареготав.
— Прибери це. Я з тобою не битимуся, хлопчику.
— Ти гадаєш, я через неї хочу бійки? Ні, ти мені просто не подобаєшся!
Він іще посміявся, похитавши головою.
— Я бачу, ти її хочеш так само, як чорти хочуть затягти до пекла дохлого негра. То забирай — чого нам битися? Добраніч, хлопчику.
Після цього він, підвівшись, пішов спати.
Німка ж спала тієї ночі під однією ковдрою зі мною. Я на той час уже два місяці як не спав із жінкою (і сам себе теж не вдовольняв). Адже мені ніяк не йшли з голови спогади про те, як я засипав землею
