Чумацький шлях - Володимир Кирилович Малик
Безбородько сів, відпив ковток з кухля. Довго мовчав, обдумуючи сказане своїм молодим запальним співрозмовником. Внутрішньо він поморщився, бо йому здалося, що і його це торкається.
— Ви ніби про мене натякаєте, Василю Васильовичу… — почав було він.
Та Капніст виставив перед собою руки долонями назовні, ніби хотів захиститися від такого закиду.
— Що ви, графе! Боронь Боже! Я і в думці такого не мав! Одна «Історія русів» підносить вас над усіма нами на недосяжну висоту. А я ж іще знаю, окрім того, ваші наміри щодо сучасного стану нашої батьківщини. Хто, крім вас, наважився б підтримати мій намір поїхати в Берлін, щоб заручитися допомогою прусського двору в справі відродження Гетьманщини? Ніхто! Коли б усі були такими патріотами, як ви, то ми б не мали того жалюгідного стану, в якому перебуває зараз Україна.
— Ну, гаразд. Хай буде так, — усміхнувся Безбородько. — Переконав, друже мій, що я не хохол і не малорос, а щирий українець, хоча я такий же користолюбивий, як і інші наші землячки. І нахапав і титулів, і маєтків — не відмовлявся. Але не в цьому річ. Перейдемо до справи…
— Перейдемо, — погодився Капніст.
— Отже, Василю Васильовичу, пам’ятайте, що справа, яку ви затіяли, не тільки важлива для нас, а й небезпечна. Ніяких записок, ніяких посилань на мене чи інших осіб, причетних до цього, не називати ніколи і нікому!
— Ну, що ви, графе! Я все це розумію…
— З нашими земляками не спілкуйтеся, тримайтеся подалі від них. З німцями будьте теж обережні — до кінця не відкривайтесь. Відверто можна говорити лише з королем, та й то після того, якщо він проявить зацікавленість. Словом, будьте дипломатом… На мене можете зіслатися одному фон Утербрайцбаху, моєму доброму знайомому з Шарлоттенбурга. Він дасть вам захисток і зведе з потрібними людьми. Але як тільки відчуєте, що не знаходите в уряді розуміння, відразу ж припиняйте переговори… Правду кажучи, я не дуже вірю в них, бо упевнений, що визволення будь-якого народу — це справа самого народу, а не зовнішніх сил, що лише можуть сприяти їй.
— Графе, та невже ж наші справи нині такі безнадійні? — вигукнув Капніст. — Невже маємо змиритися з неволею, в якій опинився не по своїй волі, а по волі недалекоглядних наших гетьманів наш богобоязний народ?
— Ну, не всі були недалекоглядні… Дехто розумів, у яку прірву ми падаємо, але сил зупинити це падіння не мали. І зараз не маємо. Народ погруз у темряву, забуває, хто він, звідки пішов, куди йде… На мою думку, з цього треба починати… З вирівнювання хребта, з підняття духу!
— Ви й почали, графе, своєю «Історією русів»,'— делікатно зазначив Капніст. — Але, окрім просвітительства, потрібні ще й політичні акції! По-моєму, вони теж служать цій меті.
— Ви таки непоправний мрійник, Василю Васильовичу. Чесний, сміливий, але мрійник. Мені здається, ви хочете випередити час. За це й люблю вас, бо сам позбавлений таких якостей. Тому й співчуваю вашим гарячим поривам і благословляю на них, але молю вас: будьте благорозумні й обережні! Люблю вас, мов брата, і, не дай Бог невдачі, мені так не вистачатиме вас! До речі, вас не лякає така далека холодна дорога?
Зворушений щирістю почуттів графа, Капніст підвівся, обійшов навколо столика і обняв Безбородька за плечі.
— Дякую, графе, за все: за дружбу, за турботу! Дорога мене не лякає: з Обухівки не ближче, ніж до Пруссії, — доїду!
— Ну, що ж — це добре… Проїзні папери я вам дістав, гроші ви маєте… Їдьте! Батьківщина не забуде ваших безкорисливих трудів!
— Дякую, графе! Вашими стараннями я все маю: і проїзні папери, і гроші, і надію…
— Ну, якраз особливої надії на успіх[16] я не маю, — розвів руками Безбородько. — Прусський двір спить і бачить не вольності нашого народу, а західні землі Речі Посполитої, які хоче загарбати не менше, ніж наша «матушка» східні. Тут вони спільники. Та оскільки обоє хижаки, то не виключена можливість і розбрату між ними. Тим більше що Пруссія вельми не зацікавлена в перемозі Росії над Портою. Ось на таку ситуацію я й сподіваюся. При такій ситуації цілком можливий енергійний демарш Берліна над Петербургом, вигідний для задуманого вами діла… Як тільки це станеться, я дам вам знати. Тоді збирайте підписи під петицією про відновлення Гетьманщини та Запорозької Січі. Війна з Портою сприяє цьому, бо половина війська, задіяного на півдні, набрана на Україні. Це полки пікінерські, сердюцькі, гусарські, козаки чорноморські… А постачання — майже все з України, окрім зброї — хліб, яловичина, риба, фураж для коней… Якщо уміло повести діло, то петербурзький двір піде на уступки. Він і так іде. Катерина вже не раз писала задунайським запорожцям, щоб верталися додому, — обіцяла і вольності, і землю, і Січ… Правда, вони не вірять їй, бо вже не раз були обмануті. А хто опікся на молоці, той дме й на воду…
— Я згоден з вами, графе. Поділяю ваші думки і їду без вагань та сумнівів. Як кажуть, доженеш — не доженеш, а погнатися треба! З цим і їду! Якщо Берлін погодиться зі мною, ми дещо можемо виграти, не погодиться — гірше не буде…
— При умові, що все залишиться в таємниці! — зазначив Безбородько. — Ще раз застерігаю: будьте обачні, обережні, Василю Васильовичу! Пам’ятайте, що ми важимо головами! Особливо ви!
Капніст печально усміхнувся.
— Буду обачний,
