Чумацький шлях - Володимир Кирилович Малик

Після того, як всі бажаючі задовольнили свою цікавість і оглянули Василів труп, суддя наказав людям розходитися. Залишилися на подвір’ї, окрім судді, лише Івась з Керімом, Катря та Параска.

Пухляков змерз і тер рукавицею кирпатого носа. Почував він себе ніяково. Ще б пак! Не додуматись відразу пошукати труп у колодязі! Адже Капніст підозрював саме Василя — отже, потрібно було шукати його!

Він скосив очі на спотворене, замерзле, аж скляне Василеве обличчя, на високий журавель, що височів серед пожарища, як докір йому, і сказав:

— Ну, ось що… Катрю з-під варти я звільняю. Та, власне, я й тримав її там швидше задля її власної безпеки, щоб гарячі голови не вчинили над нею самосуду. Тепер люди переконалися, що на ній вини ніякої немає, і ніхто не посягне на її життя. Тож хай їде в свої Мацьківці і живе там, поки тягтиметься судова справа. А тоді — на всі чотири…

— А як бути з Хуржиковим майном? — спитав Івась. — Після нього залишилася земля, воли, корови, вівці, свині, четверо коней. Добрі люди доглядають…

Пухляков поплямкав губами, знову потер носа.

— Я так розумію: єдиною спадкоємницею Хуржика після смерті Семена Хуржика та його сина Василя залишається його законна жона, понеже прийняла шлюб з ним і обвінчалася в церкві.

— Отже, Катря може розпоряджатися всім цим майном?

Пухляков раптом закліпав очицями. Він раптом відчув, що тут можна мати вигоду й для себе.

— Всією живністю, що зберігається в сусідів та Хуржикових знайомих, може хоч і сьогодні, а… — Він запнувся і почав плямкати губами.

— А землею? — підказав Івась.

— На землю потрібен документ — купча або дарча грамота… А всі Хуржикові бумаги, мабуть, погоріли? Чи не так? — Він хитро примружив око і глянув на Катрю.

Дівчина ще не встигла оговтатися від перенесеного потрясіння і безпорадно розвела руками, не знаючи, що відповісти.

Втрутився Івась.

— Безперечно, що так, ваша мосць. Як бачите, погоріли не тільки бумаги — все згоріло!

— Але грунти лишилися, — Пухляков обвів поглядом чимале Хуржикове обійстя і прицмокнув губами. — Навіть тут півдесятини буде! А в полі скільки?

— А в полі — двадцять п’ять, — відповів Івась, відразу здогадавшись, на що натякає суддя, і зрозумівши, що без його допомоги відсудити Хуржикову землю Катрі буде дуже важко або й зовсім не під силу. Тому ніби між іншим додав: — Катрі буде досить і того, що в полі, а тут, у місті, земля їй ні до чого. Не повертатися ж їй сюди, на попелище!

Пухляков проникливо глянув у ясні очі запорожця, а той підтвердив натяк досить прозорими словами:

— Допоможіть їй, пане суддя, — крім вас, нікому!

Пухляков скривився — боявся зайвих вух.

— Гаразд, приходьте — побачимо, що можна зробити, — поспішив сказати.

На тому він розпрощався.

Івась почував себе після розмови з суддею препогано — от ніби ногою вступив у багно. Уперше в житті йому довелося зіткнутися з ситуацією, що була для нього темна й чужа. Справді, що він знав про закони, про судочинство, про купчі, вірчі та дарчі грамоти? Про спадкоємність? Нічого. Все це була мудрість за сімома замками. А час біжить, не жде. Весною треба повертатися до війська, а що Катря тоді зробить сама? А він знав, як довго по судах тягнеться тяжба, як люди, що з діда-прадіда володіли землею, роками судилися, поки не втрачали і землю, і всі статки. Ніби не так було з Катриним батьком, що задумав було судитися з самим полковником? І землі позбувся, і в могилу ліг, залишивши сім’ю ні з чим… Те ж саме бачив він і в армії: офіцери наживалися на нижніх чинах, генерали брали хабарі від офіцерів, а всі гуртом намагалися видерти хоч вовни жмут з поганої вівці — запорозького козака.

«Бог з ним, з цим двором, — подумав Івась. — Умовлю Катрю віддати його Пухлякову. Аби лиш зробив бумаги на польові грунти!»

Пухляков зачинив за собою двері і зразу ж кинувся до гарячої грубки — притулив закоцюблі руки.

— Грицьку! — гукнув. — Грицьку! Ти де?

З глибокого шкіряного фотеля, що стояв за столом, підвелася сонна Грицькова фізіономія.

— Я тута, пане!

Пухляков оглянувся і почервонів, гнівно тупнув ногою.

— Скільки разів тобі казано: не смій сідати в моє крісло! Вошви напустив! Рухтити можеш і на ослоні!

— На ослоні твердо!

— Поговори мені! Де Луша? Привів?

— Та привів, — Грицько нехотя виліз із фотеля, почухався.

— Де ж вона?

— Та де ж? Там, де ви сказали, — в холодній!

— Приведи сюди!

Грицько пригладив розкуйовдженого чуба — мовчки поколивав до коридора, а незабаром привів Лушу. Став біля дверей. Луша відразу ж сіла на стілець біля столу.

— Можеш іти, Грицьку! Та нарубай дров! — сказав суддя, все ще гріючи руки.

— Та дров нарубано — ого-го! Аби ви жили стільки!

— Ну, то принеси води!

— Води в діжці повно, пане!

— Хай тобі біс! З тобою не зговориш! Свіжої води — тобі сказано!

— То так би зразу й сказали, — буркнув Грицько і прочинив двері, все ще не виходячи в коридор.

— Та не стовбич під дверима! Не підслуховуй! — гримнув Пухляков.

— Не вашого батька дитина! Я такої звички не маю! — огризнувся