Не дратуйте ґрифонів - Іван Іванович Білик

— Ще…

— А вже багато маєш написаного?

Історик ожвавився:

— Вельми! Й за півдекади не прочитаєш!

— Прочитаю, — раптом сказав Перікл, — і Геродот подивився на нього: чи не кепкує? Досі жодна людина ще не читала тієї книги, то невже першим читачем стане сам Перікл?!..

А стратеґ таки прочитав Геродотове писання. Не за півдекади, як нахвалився тоді, а за місяць, але таки прочитав і, викликавши Геродота в будинок ареопагу, простяг йому ваговиту зв'язку єгипетського папірусу.

— Вельми многі дорійські словеса вживаєш, — сказав Перікл і засміявся: — Я декотрі сам тобі повиправляв. Афінці не люблять, коли хтось мовить до них не по-їхньому.

Геродот розгорнув один папірус. Вервечки чорних літер і справді були густо покреслені й повиправлювані, й образа ворухнулась у його грудях.

— А се? — він показав на малий згорток, частину свого рукопису, яку Перікл притримав коло себе.

— Се ти читатимеш афінцям.

— Я?.. Афінцям?..

— На Великі Діонісії читатимеш, Афіни дадуть тобі за се першу винаґороду.

— Як ти знаєш? — вихопилося в Геродота, й він схилив голову й зашарівсь. А коли знову наважився глянути на Перікла, побачив Аспасію, яка хтозна-коли й увійшла й тепер стояла поряд із своїм можем, молода й дуже вродлива жона.

— Винаґороди поетам дає демос, Геродоте, — сказала Аспасія, — але дає тим, кого полюблять кумири.

Трохи стямившись після геть дитячої розгублености, Геродот заперечив, аби заперечити:

— Кумири далеко, Аспасіє, на самім Олімпі.

— Тих афінці не бачать, — усмішкою досвідченої жони обдарувала історика Аспасія. — Тих кумирів безсмертних афінці не бачать і ніколи не бачили їх. Вони створили собі свого смертного кумира. — Молода жона повела бровою в бік Перікла, який задоволено поправляв двома пальцями клинчик чорної кучерявої бороди з кількома срібними волосинками.

Все те видавалося Геродотові невдалим жіночим жартом, і він, не дивлячись на Аспасію, почав доводити Періклові:

— Ще маю багато роботи над своїм рукописом, не можу так ото зопалу вийти з ним на суд афінців. Та й хто відає, як вони сприймуть се моє недолуге дряпання!..

Але Перікл мовби й не слухав його й, дивлячись на жону свою, що прийшла в ареопаґ у найліпшому вбранні й вивершила на голові в себе справжню копицю з золотими фібулами та кістяними гребінцями, сказав:

— Оті многі словеса твої, де ти пишеш про скіфських кумирів і скіфські закони, я викинув. Найліпші закони й найдужчі та найсправедливіші кумири в греків, і саме се ти мусиш читати нашим афінцям. Вони не люблять, коли в котрогось іншого народу виявляється щось ліпше. Ти казав мені там, — Перікл махнув рукою на священний пагір Акрополя, — що закони скіфські не дозволяють оддаватися в полон і жити в робстві. Я пам'ятаю се, й сі таки слова я читав і в твоїй четвертій частині. Ти се відаєш — і відай собі на здоров'я. Еллінам же торочити про таке не треба. Й там, де ти пишеш, що скіфи — найрозумніший народ світу, я дописав тобі: «…звичайно, після еллінів». І ще одне дописав: «найрозумніші в раті й найспритніші в сутичках». Бо найрозумніші взагалі — то елліни, й ти мусиш їм торочити про се. Всі ж інші народи — варвари й достойні бути лише робами в домі елліна!

Геродот хотів був заперечити, що в скіфів елліни навчилися й пшеницю сіяти, й багатьох кумирів запозичили собі скіфських, але не стачило ні духу, ні бажання…

Та то було не все, що приголомшило сього дня Геродота. Ввечері, запросивши його до себе в гості, Перікл назвав суму, якою мали обдарувати афінці того, хто прославить їх і їхню доблесть у греко-перській війні. Перікл сказав:

— Одержиш десять талантів золота.

— Що-о?!..

Найбільша сума винаґороди переможцеві змагань, про яку він досі чув, не перевищувала півталанту, тридесять мін. Але Аспасія, що мостилася на третьому ложу, швидко згасила його подив:

— Тобі стільки золота не треба. Ти — між самотній. Не маєш ні жони, ні дитяти. Вистачить із тебе й слави, правда ж?

Перікл, зумисне прогнавши з дому всіх робів, сам налив Геродотові розведеної пірри в золочений скіфос і мовив:

— Істину рече жона моя Аспасія. Афінці — народ хитрий, і ми мусимо перехитрити їх. Се золото потрібне нам для іншого. Аттіка маленька, не маємо де жити. Нам потрібні нові колонії. Фукідід хотів спрямувати списи й мечі еллінів на Полуніч, у Скіфію, й то було б нам на згубу. Тепер Фукідіда вигнано з Афін, але місця в Аттіці від того не додалося. Ти візьмеш ті десять талантів і заснуєш в Італії новий город — Фурії. Там зараз мале село, Сибаріс, то нехай стане твердю нашою. Простір еллінам — на Заході, в землі етрусків та сибаритів.

— Етруски також — однієї крови із скіфами.

— Але не забувай, що то й нащадки Енея, Пріамового сина, які після зруйнування Трої виселилися в Італію.

— Трою елліни взяли одуром, а не мечем, і про се каже Гомер, а я не такий хитрий, як Одіссей.

— Я також читав «Ілліаду» Гомера! — роздратовано кинув Перікл. — Другого троянського коня нам не треба, треба щось інше, й сим іншим буде твоя книга. А троянців ми вже раз брали одуром тому вісімсот літ, то візьмемо одуром і вдруге: й золотими талантами, й вином, й оливою, й усяким купецьким товаром.

— Лише мусимо спершу взяти афінців, — додала Періклова жона. — Їх досі ніхто не брав дерев'яним конем, а ми візьмемо.

Роль дерев'яного коня сього разу призначалася йому, й Геродот зітхнув. Тому сім літ Перікл провів через екклесію