Тіні зникомі. Сімейна хроніка - Валерій Олександрович Шевчук
Відтак нарешті зміг виконати волю Варвари: подумати про одруження. Чесно відвідав усіх, кого позначила мені сестра, – це були милі, навіть гарні дівчата, але жодна не зуміла запалити мого серця. Я гадав, що це через простоту їхню, але згодом збагнув, чому це трапилося, і то після одного видження. Це було в нашому лісі, коли мене невідь-чому потягло до дуба, на якому повісився мій батько. Приїхав на ту чудову галявину і, лігши в затінні крислатих гілок, заснув. І побачив себе у вітальній залі моїх давніх знайомих із Естляндії Мейделлів. За величезним столом сиділа Марія Теодорівна та її сухенький чоловік, камер-юнкер. Присутні були і я, й Елізабет, остання вже не дитина, а цілком доросла дівчина. Був там і п’ятий, але з усіх найрозмитіший і найневиразніший – мій батько. Фрау Марія прибралась у старовинне вбрання, у високу перуку і з густо напудреним різновідтінковими пудрами лицем, щедро напомадженими вустами, через що обличчя її виглядало, ніби маска. Гер Мейделль мав старанно прилизане ріденьке волосся, яке сяк-так покривало лисину, одягсь у камер-юнкерський мундир, на шиї – біла хустина, яка щільно закутувала горло, від якої витікало коротке трикутне жабо, жилет під мундиром застібувався на ряд численних, близько поставлених гудзиків. Елізабет прибралася по-романтичному: в сукні із глибоким декольте, яке майже виставляло півкулі перс і глибоку западину між ними, а волосся на скронях спускалося п’ятьма, ніби стружки в майстерні іконописця, завитими локонами. Батько мав мундира з високим, розшитим позументами ковніром, шию так само тісно облягала біла хустка, від якої до грудей звисав орден святої Анни, через плечі перепущено широку стрічку, а сиве волосся зачісане назад і зібране там у вузла. Я мав на собі чорного сюртука із широким напівстоячим ковніром і білу сорочку із комірцем, підтиснутим краватом-бантом. Ми мовчки сиділи за столом, на якому горіло чотири свічки, п’ята стояла також, але погашена, адже один із нас був покійником. Але світили свічки неясно, ледь-ледь, при чому поставлені так, щоб освітлювати одного з нас. Від того за спинами стояла пітьма, з якої виїдалися тими світелками наші закам’янілі обличчя, тільки батькове у відсвітах ледве проглядалося. Але саме він забрав слово на цій таємній вечері, адже перед кожним, за винятком самого батька, стояло по тарілці із якоюсь непевною стравою.
– Привів вам сина, шановне паньство, хоч мене не знаєте, – мовив батько, – але добре знаєте сина. В житті, шановне паньство, так складається, що кожному чоловіку Бог виділив тільки одну жінку, і коли хоче бути щасливий, має її відшукати між сотень імітацій. Шлюбні невдогоди, шановне паньство, відбуваються там, де вибір зроблено неправильно. Мене ж послав Господь допомогти наймолодшому із синів моїх, він розумна, може, й надто, добра й чесна дитина, але щодо жінок повний недотепа. Отож маю обов’язка в це діло втрутитися. Воля ж господня така: моєму синові виділено в світі вашу племінницю Елізабет, а ви, як опікуни, вільні робити її щасливою, чи нещасливою.
Мій батько говорив чудовою німецькою мовою.
– Чи можемо, пане, цей пункт обговорити? – поважно спитав гер Мейделль.
– Для цього сюди прибув і привів сина, – відказав батько.
– Як ви ставитеся до різниці в релігії? – спитала фрау Марія.
– Релігії придумали люди.
Господь Бог єдиний для всіх, – відказав батько.
Гер Мейделль схвально хитнув головою.
– Але між нами така величезна віддаль! – вигукнула фрау Марія.
– За божим розкладом, – рівним голосом сказав батько, – жінка свій рід покидає і стає складником чужого, неспорідненого, що необхідно для народження здорових нащадків.
Гер Мейделль знову схвально хитнув головою.
– А різниця національна? – спитав він.
– Кожен народ створився, – так само рівно мовив батько, – із різноетнічних нашарувань, саме так зберігає себе й протистоїть виродженню. Які народи найсильніші у світі? Саме ті, які проковтнули багато різних етносів.
Гер Мейделль знову хитнув головою.
– Чи достатні у паньства засоби, щоб забезпечити Елізабет життя, до якого звикла? – спитала фрау Марія.
– Цілком, – відповів батько. – Це значна частка добра, надбаного мною та моїми предками, шляхтою.
– Але ж там, розповідав ваш син, пане, велика глушина?
– Глушина там, де не живуть люди, – сказав батько, повіки в нього при цьому затремтіли. – Кожна людина має власне "я", отже, кожна людина – центр власного всесвіту, все інше люди вигадали!
– Пан цікавиться філософськими науками? – обережно спитав гер Мейделль.
– Я людина із вічності, що є Бог, а він – головний предмет і творець усіх філософій, – сказав батько. – Але ми не відаємо волі самої фрекен!
І хоч було вельми мало світла, я побачив, що Елізабет розчервонілася.
– Чи хочеш вийти заміж за панича Тодося? – голосно спитала фрау Марія.
– Так! – шепнула, ледь порушивши вустами, Елізабет.
Я відчув, що серце щасливо стислося і послав дівчині щасливого позира. Але вона потупилася й на мене не дивилася.
– Тоді дамо їй у придане, – урочисто сказала фрау Марія, – наші діаманти, що їх мені подарувала государиня імператриця Катерина Друга.
– Але ж, Маріє! – вигукнув гер Мейделль.
– Так, пупсику, – м’яко сказала фрау Мейделль. – Я це давно вирішила. А тепер заграй нам, Елізабет! Але не стародавньої музики, а теперішньої!
Елізабет безмовно встала й пішла до клавесина. І, як колись давно, дивно зазвучали в цих сутінках хлипливі звуки – полилася широка, тепла і водночас бурхлива мелодія, яка сколихнула в моїй душі гарячотерпкі хвилі, ніби розгойди морської води перед штормом…
Отакий дивний сон привидівся мені під пам’ятним дубом. Повернувся додому й докладно переповів його Варварі. Сестра задумалася й довго мовчала.
– То що скажеш, сестро? – не втерпів я.
– А ти все це не придумав? – перепитала не без підозри.
– Клянусь Богом, що ні! – гаряче мовив я. – То що ти на це?
Сестра знову якийсь час мовчала.
– Скажу: від дружини, яка виросла в наших краях, мав би більшу користь, – озвалася нарешті Варвара. – Але, може, це й справді така божа воля, і саме ту дівчину призначено тобі в жінки. Тоді не повинен цьому опиратися. Одначе боюсь: до господарчих занять вона, як свого часу жінка Григорія Петровича, буде нездатна.
– Але ж у мене є ти, Варваро! – вигукнув я.
І моя сувора сестра раптом розплакалася, як дитина.
– Ні, скажи по-правді, чи не вигадав того сна? – спитала трохи заспокоївшись.
– Ще раз клянусь Богом,
