Тіні зникомі. Сімейна хроніка - Валерій Олександрович Шевчук
Маючи таку пристрасть до ікон, в які вірила, що вони є не образами божества, а самим божеством, матінка в дивний спосіб подружилася із місцевим іконописцем, який і прізвище мав Іконник, бо це заняття в нього було родове. Заманила його у свої володіння, збудувала хату в липовому гайку – був то самотній старий, у якого жінка померла, а дочки повиходили заміж, купувала йому фарби й пензлі, власне давала на те окремі гроші, а в час своїх знаменитих оглядин володінь завершувала поїздку відвідуванням Кирила Іконника. Той здаля чув деренчання її повозу, виходив у двір, сивий і простоволосий, у полотняній одежі, замазаній фарбами, і надчікував пані. І хоча, відвідуючи інші місця, матінка ніколи із карети не злазила, тут це чинилося завжди – те знаю, бо кілька разів брала мене в поїздку з собою, я тоді тулився біля неї, як горобеня під крилом горобихи. Візниця і Константій сходили із козлів, підставляли матінці плечі, матінка впиралася на них як об стовпи і, крекчучи та постогнуючи, вельми повільно сходила долі, а повільно, бо, падаючи з розваленої нею брички, здобула сталого і містичного страха, що може знову впасти і цього разу щось собі зламає. До речі, вельми послужливі Константій та візниця (останнього вона не змінювала аж до смерті), коли впала в калабаню, чомусь не кинулися її звідти витягувати, а скромно стояли на узбіччі й дивилися, як матінка борсається у багні; я гадаю, що це сталося тому, що було порушено звичного ритуала, а інструкції, як себе вести в подібних випадках, вони не діставали, отже чекали від матінки розпорядження, а його вона, бувши зворушена падінням, не спромоглася видати, отож мусіла вибрьохуватися із багнюки сама, що успішно й учинила. Тоді глянула на своїх уражених, але й спокійних чоловічим спокоєм, спідручних і спитала:
– Чого не допомогли?
– Але ж ви, матінко, не сказали, – мовив візниця і філософським рухом почухав собі потилицю…
Так от, матінка сходила в траву, урочисто віталася з Іконником, славлячи Христа, маляр гідно відповідав, але не кидався до її руки, як чинили інші, але тільки ледь порушував головою.
– Малюєш? – спитала матінка.
– Та вже ж, – відказав маляр. – Такий мій хрест!
– Щасливий хрест, щасливий! – казала матінка і рушала в хату, а Іконник заходив якраз перед нею, залишивши відчинені двері. Пам’ятаю, матінка зайшла в хату, а я за нею, повний глибокого інтересу, що його ми, діти, відчували до цієї загадкової хати в лісі, навіть розповідали поміж себе, ніби Іконник у ній воює з чортами, хоч того ніхто не бачив; тут для матінки був спеціально виготовлений широчезний услін, а замість осіддя мав широкі паси – матінка важко на нього всілася, мені іконописець дав ослінця маленького; візниця ж з Константієм чомусь залишилися надворі.
– Малюй, малюй, божий чоловіче, – сказала матінка, – а я подивлюся і спочину.
Іконник малював на свіжій липовій дошці; до речі, в дворі стояв тертичник для пиляння дощок; матінка при потребі присилала сюди двох пилярів, які зрубували визначену малярем липу і розпилювали її за його ж указівками – про це мені матінка оповіла дорогою, – а ми з матінкою сиділи непорушні й заворожені, адже перед нами чинилося таїнство. Гадаю, що розуміння цього було в матінки і в мене тодішнього різне: вона мала змогу бачити, як з-під рук божого чоловіка, яким щиро вважала іконописця (адже творив божественне діло), з’являється божество, якому вклонятимуться люди, а я був заворожений самим актом малювання, бо ніколи не бачив, як це робиться. Іконник же не зважав на нас анітрохи, спокійно і зосереджено творив своє діло, і ми просиділи з матінкою так години зо дві, а коли я поглянув на її обличчя, вразився: було воно благе, схвильоване, надихнуте, ніби це вона сама народжувала божество. Не сумніваюся, що все так відбувалося і в інші рази, коли матінка приїжджала сюди сама. Зрештою, заворушилася, зітхнула і сказала:
– Оце ніби джерельної води напилася!
– То, може, вгостити вас, матінко, й водою? – спитав іконописець, кладучи пензля, а їх у нього був цілий набір, очевидно, зроблені власноруч.
– А вгости, коли будеш ласкавий!
– Щойно приніс, – сказав спокійно, бо все робив спокійно, маляр, витираючи руки зафарбленою шматиною.
Вийшов, а матінка сказала мені:
– Так гарно тут пахне!
Пахло фарбами, свіжими дошками і ще чимось. І я збагнув чим, озирнувши стіни, завішені готовими іконами, – їх Іконник возив продавати на ярмарки: до кожної ікони вгорі було прикріплено пучку якогось зілля.
Маляр уніс у глиняному горнятку води, але матінка дала напитися спершу мені. Здалося, що й вода трохи пахне фарбами, свіжими дошками та зіллям. Але була напрочуд солодка і вельми холодна.
– Помаленьку пий, щоб не застудився, – попередила матінка. – То вода із джерела, над яким на дереві з’явився образ святої Богородиці.
– А таки так! – спокійно мовив маляр, і я побачив, що його сива борода також замазана фарбою.
Матінка допила залишену мною воду і сказала:
– Свята водичка! Ніде такої немає.
– То може, вточити ще, матінко? – спитав Іконник.
– Та ні, досить, – мовила матінка. – Пригости і тих лобуряк!
Лобуряками лагідно називала візницю й Константія. До речі, вода й справді напрочуд вгамовувала спрагу.
Маляр вийшов пригостити водою "лобуряк", а ми з матінкою ще посиділи, дивлячись на недомальовану ікону, власне, дивилася вона, а я роззирався й навдокіл. Це була уладнена майстерня: в кутку стояв стіл, біля якого накидано світложовтих покручених стружок, на столі – рубанки. На стіні біля столу висіли різні пилки, був там інший інструмент, призначення якого не знав. Дошку, на якій малював маляр, вправлено у станка.
– Отак твориться, синку, чудо! – чомусь скрушно зітхнувши, сказала матінка.
Щоб завершити цю іконну тему, не можу не описати зворушливої сцени, коли матінка вдруге скликала до себе родину, прочуваючи смерть, бо після того першого разу слабшала все більше, відтак водяна хвороба почала посилюватися щоденно. Цього разу з’їхалися ми всі. Отож брата Івана Михайловича
