Тіні зникомі. Сімейна хроніка - Валерій Олександрович Шевчук
Якось сталося, що повіз, звичайний, як в усіх шляхтичів цього краю, в який вгрузилася матінка й сиділа з усією монументальною величчю, тільки виїхав за ворота, фатально розвалився, і матінка нефортунно перекинулася, впавши, на щастя, у здоровенну калабаню, де, правда, вельми замастилася й мусила попобрьохатися, але зате не розбилася. Отож після того наказала власному стельмаху виготовити для неї особливу бричку, широку й міцну, на що місцевий стельмах виклав усе вміння та старання, витворивши дивовижну, як на наші тодішні дитячі очі, почвару, котра вельми матінці сподобалася, тим більше, що стельмах урочисто на іконі поклявся, що цей повіз уже під матінкою не розвалиться, за що дістав щедру винагороду. Матінка не любила німецьких суконь, а вбиралась у старосвітський стрій давніших малоросійських пань, а ознакою її шляхетської достойності був, як головний убір вояка, отой дивоглядний чепець, подібний до того, що його носили всі пані, але ширший і з більшою кількістю оборок. Отож саме в такому костюмі рішуче підходила до повоза й зупинялася, бо сама влізти в нього не могла. З одного боку її брав під руку візниця, а з другого наявний чоловік: чи батько, чи Константій, чи Іван Михайлович – хто в певну пору бував наближений до неї. І вони, не здужавши її підняти, вштовхували чи точніше втискували її в повоза при її активному старанні їм допомогти. Це не так легко давалося, отож ми, діти, дивилися на те дійство не без захоплення, розширивши очі і по-дурному порозтулявши роти. Зрештою, матінка всідалася на всю шир повозу, візниця – на своє місце, наближений до неї чоловік вмощувався біля нього – і карета рушала з дивовижним деренчанням. Пристрій, що видавав таке деренчання, був винайдений, за вказівкою матінки, отим несамовитим творцем надміцного повозу-почвари – нашим стельмахом, а вчинила це матінка для того, щоб усі навдокіл чули: їде пані! Це було суперечно до її домашнього поводження: там рухалася безшумно, а поза межами дому воліла давати про себе знаття заздалегідь, отож те деренчання чутно було, може, й за верству. Матінка сиділа, міцно тримаючись за борти обома руками, обличчя її урочисто завмирало; лице візниці при цьому бувало зумисне байдужне, а отой жевжик Константій дивився на світ з усією своєю ослячою величчю, приспустивши важкі повіки й тримаючи на вустах подобу усміху: під пензлем маляра, який полюбляє гротескові форми, ця картина набрала б вражаючої сили.
Матінка вирушала на оглядини володінь двічі на тиждень, інколи – раз, але ніколи не менше, хіба хворіла. Отож відвідувала пилярню в лісі, тобто тертак, як це в нас звалося, цегельню, де виготовлювалася цегла для внутрішніх потреб і на продаж, млин, заїжджала й до буд, де гнали дьоготь та поташ і варили смолу, до отар з оборами – на літо випасались у лісі, до косарів і так далі – скрізь до всього придивляючись пильним оком і даючи вказівки, ніколи не зайві чи дурні, а коли матінка щось сказала, те мало виконуватися безвідмовно, хоча ніколи не піднімала крику й не карала переступників, а тільки дивилася на такого і, похитавши головою, казала:
– Чого це ти мене, Степане (чи Миколо, Гнате, чи якось інакше) підвів? Оце вже такого від тебе не чекала!
І той Микола, Степан чи Гнат чомусь відчував себе останнім падлюкою, що не вчинив так, як вона, матінка, бажала.
Тут була якась магія. Й досі не можу збагнути, адже подібне відчував і я сам, прошпетившись і потрапляючи при тому під її пильний позір: мені, їй-право, хотілося тоді провалитися крізь землю, відтак хоч нас, численних дітей, ніколи не бито, незмінно пробували під недремним оком і пильно стереглися її вразити. Гадаю, що випромінювала особливу енергію (якої набиралися й ми) знову-таки як матка у вулику, дійсною подобою якої й була.
Мала й інші слабкості, крім зазначеної – потреби в чоловіках, а одна була особлива – любов до ікон. Намагаючись тепер збагнути, як розуміла матінка Бога, я цілком певний, що чинила це зовсім на інших підставах і в іншій системі, як наш батько. Моє ставлення до Бога подібне до батькового, і я вже про це достатньо написав, тобто для нас Бог – непізнана, незбагненна, безособова, безіпостасна, безмежна, але жива й творча всесила, що є нічим, а водночас усім. Для матінки ж Бог був збагненним, пізнаним, уосібленим, іпостасним, конкретним, утіленим у святі предмети й речі: хрести, молитовники, ікони, святі чаші, церковне начиння, зрештою у священика чи навіть не у священика, а у його шати, бо саме шати робили для неї із звичайної людини божественну. Для матінки чернець тільки тоді був святою людиною, коли носив мантію та клобука, а не святий ділами своїми й душею. Водночас, бувши дитиною лісу, вона вірила в нечистого, лісовика, мавок, водяника, відьом, чарівників, перелесників, чарівне зілля, привороти, персоніфіковані хвороби, страх, ману, блуд і тому подібне, кожного духа бачачи у відповідній, цілком конкретній іпостасі. Молитва, чи заклинання, чи заговір для неї бували дійсні не тоді, коли висилалася енергія людського духу до вишнього, а тоді, коли це чинилося ритуально: певними словами, у певний час і з певними рухами. Ось чому, коли вчила нас молитися, вимагала не щирої настроєності душі, а дослівної передачі слів молитви без найменшої похибки. Саме тому дім наш був завішаний іконами, які привозили з Києва і пензля місцевого-іконописця, хрестами й місцевими картинами на теми Святого Письма. Матінка ревно відвідувала церкву, тримала у великій милості священика і причет, виконувала всі приписи: свята, молитви, пости, відзначення пам’яті святих, причастя, сповідь
