Майстер і Маргарита - Михайло Опанасович Булгаков

— Отруйнику…

— Ах! Образа є звичною винагородою за хорошу роботу, — відповів Азазелло. — Чи вже ж ви осліпли? То прозрійте ж мерщій.

Тут майстер підвівся, озирнувся поглядом живим і світлим і запитав:

— Що ж означає це нове?

— Воно означає, — відповів Азазелло, — що нам пора. Вже гримить гроза, ви чуєте? Сутеніє. Коні крешуть землю, здригається маленький сад. Прощайтеся з підвалом, прощайтеся мерщій.

— А, розумію, — сказав майстер, озираючись, — ви нас вбили, ми мертві. Ах, як це мудро! Як своєчасно! Тепер я зрозумів усе.

— Ах, що ви, — відповів Азазелло, — чи вас я чую? Адже ваша подруга називає вас майстром, адже ви мислите, як бо ви можете бути мертвим?[392] Невже для того, щоб вважати себе живим, треба неодмінно сидіти у підвалі, маючи на собі сорочку й шпитальні кальсони? Це смішно!

— Я зрозумів усе, що ви казали, — скрикнув майстер, — далі не треба! Тисячу разів ваша правда.

— Великий Волянд! — стала вторувати йому Маргарита, — великий Волянд! Він видумав набагато краще, ніж я. Та тільки роман, роман, — кричала вона майстрові, — романа забери з собою, куди б ти не летів.

— Не треба, — відповів майстер, — я знаю його на пам’ять.

— Але ти ані слова… ані слова з нього не забудеш? — питала Маргарита, тулячись до коханця й витираючи кров на його розсіченій скроні.

— Не турбуйся! Я тепер нічого й ніколи не забуду, — відповів той.

— Тоді вогонь! — скрикнув Азазелло. — Вогонь, з якого все почалося та яким усе закінчуємо.

— Вогонь! — страшно прокричала Маргарита. Віконце у підвалі торохнуло, вітром збило штору убік. У небі гримнуло коротко й весело. Азазелло сунув руку з кігтями в грубу, витяг розжеврілу головешку й підпалив скатертину на столі. Потім підпалив паку старих газет на дивані, за нею рукопис і фіранку на вікні.

Майстер, вже сп’янілий наступними верхогонами, викинув з полиці якусь книжку, спушив її аркуші у розвогнілій скатертині, й книга спалахнула веселим вогнем!

— Гори, гори, пройдешнє життя!

— Гори, страждання! — кричала Маргарита.

Кімната вже колихалася в багряних стовпах, і разом із димом вибігли крізь двері троє, збігли кам’яними східцями угору й опинилися у двірочку. Перше, що вони побачили там, це кухарку забудовника, що сиділа на землі; біля неї валялася розсипана картопля й кілька пучків цибулі. Становище кухарки було зрозуміле. Троє чорних коней хрипіли біля сараю, здригалися, зривали фонтанами землю. Маргарита скочила першою, за нею Азазелло, останнім майстер. Кухарка, простогнавши, хотіла піднести руку для хресного знамення, але Азазелло гучно закричав з сідла:

— Відріжу руку! — він свиснув, і коні, ламаючи гілля лип, звилися й встромилися в низьку чорну хмару. Відразу з віконця підвалу бурхнув дим. Знизу донісся слабкий, жалісний крик кухарки:

— Горимо!..

Коні вже неслися над дахами Москви.

— Я хочу попрощатися з містом, — прокричав майстер Азазеллові, який скакав спереду. Грім з’їв закінчення фрази майстра. Азазелло кивнув головою й пустив свого коня чвалом. Назустріч літунам навально сунула хмара, але ще не бризкала дощем.

Вони летіли над бульваром, бачили, як фігурки людей розбігаються, ховаючись від дощу. Падали перші краплі. Вони пролетіли над димовищем — усім, що зосталося по Грибоєдові. Вони пролетіли над містом, яке вже заливала темрява. Над ними спалахували блискавки. Потім дахи змінилися зеленню. Тільки тоді ринув дощ і перетворив літунів на три велетенські пухирі у воді.

Маргариті вже було знайоме відчуття польоту, а майстрові — ні, й він здивувався тим, як швидко вони опинилися біля мети, біля того, з ким він хотів попрощатися, тому що більше йому ні з ким було прощатися. Він впізнав відразу в пелені дощу будівлю клініки Стравинського, річку та дуже добре вивчений ним бір на другому березі. Вони знизилися в гаю на галявині, неподалік від клініки.

— Я почекаю на вас тут, — прокричав Азазелло, склавши руки дашком, то осяваючись блискавками, то гинучи в сірій пелені, — прощайтеся, але мерщій!

Майстер і Маргарита зіскочили з сідел і полетіли, мерехтячи, немов водяні тіні, крізь клінічний сад. Ще за мить майстер навиклою рукою відсував бальконні ґрати до кімнати № 117-ї, Маргарита йшла за ним. Вони увійшли до Івасика, невидні й непомічені, під час гуркоту й виття грози. Майстер спинився біля ліжка.

Івасик лежав нерухомо, як і тоді, коли вперше спостерігав грозу в домі свого спочинку. Та він не плакав, як того разу. Коли він вгледівся гаразд у темний силует, що увірвався до нього з балькону, він підвівся, простягнув руки й сказав радісно:

— А, це ви! А я усе чекаю, чекаю на вас. Ось і ви, мій сусіде.

На це майстер відповів:

— Я тут! Та вашим сусідом я, на жаль, більше бути не можу. Я відлітаю назавжди й прийшов до вас лише з тим, щоб попрощатися.

— Я це знав, я здогадався, — тихо відповів Іван і запитав: — Ви зустріли його?

— Так, — сказав майстер, — я прийшов попрощатися з вами, тому що ви були єдиною людиною, з якою я розмовляв останнього часу.

Іван посвітлішав і сказав:

— Це добре, що ви сюди залетіли. Я ж слова свого додержу, віршиків більше не писатиму. Мене інше тепер цікавить, — Івасик усміхнувся й безумними очима поглянув кудись, проминаючи майстра, — я інше хочу написати. Я тут поки лежав, знаєте, дуже багато зрозумів.

Майстер стривожився від цих слів і промовив, присідаючи на край Івасикової постелі:

— А от це добре, це добре. Ви про те, що йому далі було, напишіть!

Івасикові очі спалахнули.

— А ви самі не будете хіба? — Тут він похнюпив голову і в задумі додав: — Ах так… що ж пак це я питаю, — Івасик кинув оком на підлогу, поглянув злякано.

— Так, — сказав майстер, і голос його здався Івасикові незнайомим і глухим, — я вже більше не писатиму про нього. Я ходитиму коло іншого.

Шум грози прорізав далекий посвист.

— Ви чуєте? — спитав майстер.

— Шумить гроза…

— Ні, це мене кличуть, мені пора, — пояснив майстер і підвівся з постелі.

— Стривайте! Ще одне слово, — попросив Іван, — а ви її знайшли? Вона залишилася вам вірною?

— Ось вона, — відповів майстер і вказав на стіну. Від білої стіни відділилася темна Маргарита й підійшла до постелі. Вона дивилася на лежачого юнака, і в очах її читалася скорбота.

— Бідний, бідний, — беззвучно зашепотіла Маргарита й нахилилася до постелі.

— Яка гарна, — без заздрости, але зі смутком і з якимось тихим розчуленням промовив Іван, —