Майстер і Маргарита - Михайло Опанасович Булгаков
У той час, як Коров’єв і Бегемот цокалися другою чаркою пречудової холодної московської подвійної очистки горілки[383], з’явився на веранді спітнілий та схвильований хронікер Боба Кандалупський, відомий в Москві своїм подивугідним усезнайством, і відразу підсів до Петракових. Поклавши свого розбухлого портфеля на столик, Боба негайно сунув свої губи до вуха Петракову й зашепотів до нього якісь вельми спокусливі речі. Мадам Петракова, мліючи з цікавости, і свого вуха підставила до пухлих масних губів Боби. А той, зрідка злодійкувато озираючись, усе шепотів та шепотів, і можна було розчути окремі слова, на зразок таких:
— Клянуся вам честю! На Садовій, на Садовій, — Боба ще більше знизив голос, — не беруть кулі! Кулі… кулі… бензин, пожежа… кулі…
— От цих брехачів, що поширюють огидні чутки, — в обуренні дещо гучніше, ніж хотів би Боба, загуділа контральтовим голосом мадам Петракова, — от їх слід було б роз’яснити! Та дарма, так воно й буде, їх закличуть до ладу! Що за капосні побрехеньки!
— Які ж побрехеньки, Антонидо Порфирівно! — вигукнув засмучений невір’ям дружини письменника Боба й знову залопотів: — Кажу вам, кулі не беруть… А тепер пожежа… Вони повітрям… повітрям… — Боба сичав, не здогадуючись, що ті, про кого він розповідає, сидять поруч із ним, ласуючи його лопотінням.
А втім, це ласування скоро урвалося. З внутрішнього ходу ресторану на веранду гінко вийшли троє чоловіків із туго оперезаними ременями таліями, в крагах та з револьверами в руках[384]. Передній крикнув гучно й страшно:
— Ані руш! — І зразу ж усі троє відкрили стрілянину на веранді, цілячи в голову Коров’єву та Бегемоту. Обидва обстріляні нараз розтанули в повітрі, а з примуса шибнув стовп вогню просто в тент. Неначе зяюча паща з чорними краями з’явилася в тенті й стала розповзатися на всі боки. Вогонь, проскочивши крізь неї, піднявся до самого даху грибоєдівського дому. Теки з паперами, що лежали на вікні другого поверху в кімнаті редакції, враз спалахнули, а за ними охопило й штору, і тут вогонь, із гучанням, як наче хто його роздмухував, стовпами пішов усередину тітчиного дому.
За кілька секунд асфальтовими хідничками, що вели до чавунної огорожі бульвару, звідки в середу увечері прийшов не зрозумілий ніким перший звіщун нещастя Івасик, тепер бігли недообідалі письменники, офіціянти, Софія Павлівна, Боба, Петракова, Петраков.
Завчасно вийшовши крізь бічний хід, ніде не тікаючи й ніде не поспішаючи, як капітан, що з обов’язку мав залишити обійнятий полум’ям бриґ останнім, стояв спокійний Арчибальд Арчибальдович у літньому пальті на шовковій підкладці, з двома баликовими колодами під пахвою.
Розділ 29
Долю майстра й Маргарити визначено
На заході сонця високо над містом на кам’яній терасі однієї з найгарніших будівель у Москві[385], будівлі, зведеної близько півтораста років тому, перебувало двоє: Волянд і Азазелло. Їх не було видно знизу, з вулиці, бо їх затуляла від непроханих поглядів балюстрада з гіпсовими вазами та гіпсовими квітами. Але їм місто було видно майже по самі краї.
Волянд сидів на складаному табуреті, вдягнений у чорну свою сутану. Його довга й широка шпага була встромлена між двома розсіченими плитами тераси сторч, так що вийшов соняшний годинник. Тінь шпаги поволі й неухильно видовжувалася, підповзаючи до чорних черевиків на ногах сатани. Поклавши гостре підборіддя на кулак, скорчившись на табуреті й підібгавши ногу під себе, Волянд не відриваючись дивився на неосяжне зборище палаців, величезних кам’яниць і маленьких, приречених на злам халуп[386].
Азазелло, розставшись зі своїм сучасним вбранням, тобто піджаком, котелком, лакованими черевиками, вдягнений, як і Волянд, у чорне, нерухомо стояв неподалік від свого повелителя, так само як і він не відриваючи погляду від міста.
Волянд промовив:
— Яке цікаве місто, чи не правда?
Азазелло поворухнувся й відповів шанобливо:
— Мессіре, мені більше подобається Рим![387]
— Так, то є справа ґусту, — відповів Волянд.
Трохи згодом знову пролунав його голос:
— А чого це дим там, на бульварі?
— То горить Грибоєдов, — відповів Азазелло.
— Слід гадати, що ця нерозлучна парочка, Коров’єв і Бегемот, побувала там?
— У цьому немає жодного сумніву, мессіре.
Знову запала мовчанка, і обидва, що були на терасі, дивились, як у вікнах, звернених на захід, у горішніх поверхах громадищ спалахувало поламане сліпуче сонце. Око Волянда палало так само, як одне з таких вікон, хоча Волянд був спиною до заходу.
Та тут щось підбило Волянда відвернутися від міста й звернути свою увагу на круглу вежу, що була за його спиною на даху. Із її муру вийшла обідрана, забрьохана у глину понура людина в хітоні, в саморобних сандаліях, чорноборода.
— Ба! — вигукнув Волянд, насмішливо дивлячись на приходька. — Найменше можна було сподіватися на тебе тут. Ти з чим завітав, незваний, але передбачуваний госте?
— Я до тебе, духу зла й повелителю тіней, — відповів прибулий, спідлоба неприязно дивлячись на Волянда.
— Як ти до мене, то чом же не поздоровкався зо мною, колишній збирачу податей? — промовив Волянд суворо.
— Тому, що я не хочу, щоб ти здрастував, — відповів зухвало прибулий.
— Але тобі доведеться змиритися з цим, — заперечив Волянд, і усмішка скривила йому рота, — щойно ти з’явився на даху, як відразу втяв безглуздя, і я скажу тобі, в чому воно, — у твоїх інтонаціях. Ти вимовив свої слова так, ніби ти не визнаєш тіней, а також і зла. Чи не вчиниш мені ласку подумати над запитанням: що б поробляло твоє добро, коли б не існувало зла, і як виглядала б земля, якби з неї зникли тіні? Адже тіні постають від предметів та людей. Ось тінь від моєї шпаги. Та бувають тіні від дерев та від живих істот. Чи не хочеш ти обідрати усю земну кулю, знісши з неї геть усі дерева та все живе через твою фантазію втішатися з голого світу? Ти глупий.
— Не стану з тобою сперечатися, старий софісте, — відповів Левій Матвій.
— Ти не можеш зі мною сперечатися з тієї причини, про яку я вже згадав: — ти глупий, — відповів Волянд і запитав: — Ну, кажи коротко, не томлячи мене, навіщо з’явився?
— Він
