Розкоші і злидні куртизанок - Оноре де Бальзак

— Ага, це ж його голос! — скрикнув Бібі-Люпен.

— Ваша впевненість, — сказав слідчий, — це тільки довідка, це не доказ.

— Я знаю, — смиренно відповів Бібі-Люпен. — Але я вам знайду свідків. Одна з пансіонерок дому Воке вже прийшла... — сказав він, дивлячись на Коллена.

Спокійний вираз обличчя, якого набув Коллен, не змінився.

— Введіть цю особу, — рішуче сказав пан Камюзо, і його незадоволення було помітне, не зважаючи на удавану байдужість.

Цей рух був помічений Жаком Колленом, який мало розраховував на симпатію свого слідчого, і він з апатичним виглядом напружено обмірковував, як розшукати причину цього явища. Пристав увів пані Пуаре; її несподіваний вигляд призвів до того, що каторжник злегка здригнувся, але слідчий, який, здавалося, щось вирішив, не зважив на це.

— Як вас звуть? — запитав слідчий, беручись до виконання формальностей, з яких починаються всі свідчення й допити.

Пані Пуаре, маленька бабуся, біла й зморшкувата, як теляче воло, одягнена в темно-синє шовкове плаття, заявила, що вона зветься Крістіна-Мішель Мішоно, що вона дружина пана Пуаре, що їй п’ятдесят один рік, народилась у Парижі, живе на вулиці де Пуль, на розі вулиці де Пост, і здає мебльовані кімнати.

— У 1818 і 1819 роках, — сказав слідчий, — ви жили, пані, в буржуазному пансіоні, хазяйкою якого була пані Воке.

— Так, пане, там я познайомилася з паном Пуаре, колишнім службовцем на пенсії, який став моїм чоловіком, та ось уже рік, як він не встає з ліжка... Бідний чоловік, він дуже хворий. Тому я не можу надовго виходити з дому.

— Чи був тоді у цьому пансіоні якийсь Вотрен? — спитав слідчий.

— О, пане, це ціла історія! Це був жахливий каторжник...

— Ви допомогли заарештувати його.

— Це неправда, пане...

— Ви перед лицем правосуддя, бережіться!.. — суворо сказав пан Камюзо.

Пані Пуаре замовкла.

— Спробуйте пригадати, — провадив Камюзо. — Чи добре ви пам’ятаєте цього чоловіка? Чи впізнали б ви його?

— Я думаю, що так.

— Чи цей чоловік — не він? — спитав суддя.

Пані Пуаре надягла окуляри і подивилась на абата Карлоса Ерреру.

— Це його широкі плечі, його зріст, але... ні... якби... пане слідчий, — провадила вона, — якби я могла побачити його оголені груди, я його вмить пізнала б (див. “Батько Горіо”).

Слідчий і секретар не могли стримати сміху, не зважаючи на поважність своїх обов’язків. Жак Коллен поділив їх веселощі, проте помірно. Підслідний ще не надягнув сюртука, тільки що знятого з нього Бібі-Люпеном; по знаку слідчого, він люб’язно розкрив сорочку.

— Оце дійсно його хутро... але воно посивіло, пане Вотрен, — скрикнула пані Пуаре.

— Що ви скажете на це? — спитав суддя підслідного.

— Що це божевільна, — відповів Жак Коллен.

— Ах, боже мій! Якщо в мене був сумнів, бо в нього вже не те обличчя, самого голоса було б досить... Звичайно, це він загрожував мені... Ах, це його погляд!

— Агент таємної поліції і ця жінка не могли змовитись, щоб сказати про одне й те саме, бо ні він, ні вона не бачили вас. Як ви пояснюєте це?

— Правосуддя робило ще більші помилки, ніж та, яка може статися через свідчення жінки, що впізнає чоловіка по волохатих грудях, і через підозри поліцейського агента, — відповів Жак Коллен. — У мене знаходять подібність голосу, погляду, зросту з якимось великим злочинцем, — це вже щось досить напевне. Що ж до спогадів, що доводять існування між пані і моїм двійником відносин, від яких вона не червоніє, — ви самі сміялися з цього. Будьте ласкаві, пане, в інтересах істини, яку я хочу встановити щодо себе ще палкіше, ніж ви цього бажаєте в інтересах правосуддя, — спитайте в цієї пані... Фуа...

— Пуаре.

— ….. Пуаре (пробачте... я іспанець), чи пам’ятає вона, які особи жили в цьому... як ви назвали той дім?

— Буржуазний пансіон, — сказала пані Пуаре.

— Я не знаю, що це таке, — провадив Жак Коллен.

— Це дім, в якому обідають і снідають за абонементну плату.

— Правильно! — скрикнув Камюзо, схвально кивнувши головою Жакові Коллену, такий він був вражений видимою щирістю, з якою той давав йому способи розв’язати справу. — Постарайтесь пригадати мешканців, що були в пансіоні під час арешту Жака Коллена.

— Там був пан де Растіньяк, лікар Б’яншон, старий Горіо, мадемуазель Тайфер...

— Добре, — сказав слідчий, весь час стежачи за Жаком Колленом, обличчя якого залишалося байдужим. — Ну, так цей старий Горіо...

— Він помер, — відповіла пані Пуаре.

— Пане, — сказав Жак Коллен, — я часто зустрічав у Люсьєна якогось пана де Растіньяка, що був, здається, у зв’язку з пані де Нюсінжен, і якщо це про нього йдеться, то він ніколи не вважав мене за того каторжника, з яким мене намагаються сплутати...

— Пан де Растіньяк і лікар Б’яншон, — сказав слідчий, — посідають обидва таке становище в суспільстві, що їх свідчення, коли воно буде сприятливе для вас, буде досить, щоб звільнити вас. Кокар, приготуйте їм повістки.

Через кілька хвилин формальності свідчення пані Пуаре були закінчені; Кокар прочитав їй протокол того, що тільки що відбулося, і вона підписала його, але підслідний відмовився підписати, посилаючись на своє незнання форм французького судового права.

— Ну, на сьогодні досить, — сказав пан Камюзо, — ви, напевне, відчуваєте потребу поїсти, я скажу провести вас знов у Консьєржері.

— Ні! Я надто страждаю, щоб їсти, — сказав Жак Коллен.

Камюзо хотів погодити час повернення Жака Коллена з часом прогулянки звинувачених у дворику, але він хотів також одержати від начальника Консьєржері відповідь на той наказ, який йому дав уранці, і подзвонив, щоб надіслали пристава. Пристав прийшов і сказав, що швейцарка будинку на набережній Малаке