Іван Богун. У 2 тт. Том 2 - Юрій Володимирович Сорока
– До мене! – підкликав обох владним голосом і, дочекавшись, доки хорунжі під'їдуть ближче, вказав їм на Нечая, котрий саме заглибився в натовп драгунів так, що решта козаків ледве встигали за ним. – Беріть людей, скільки вам потрібно, і зупиніть його! Нехай буде ослаблено хоругви на інших дільницях, але Нечай повинен бути знешкоджений!
– Слухаю, ваша ясновельможність! – підніс руку до грудей П'ясочинський.
– Виконаємо все, що в наших силах! – підтримав його Байбуза.
– Уперед, панове, і нехай буде з вами поміч Божа! – пафосно вигукнув Калиновський.
Двома закованими в броню клинами вбилися в козацькі порядки, що перекривали головну вулицю, яка вела до майдану, загони П'ясочинського і Байбузи. Не шкодуючи сил ані чужої та власної крові, рубалися жовніри, своїм та ворожим трупом устеляючи вкриту розмоклою кригою бруківку, але йшли все далі й далі. Не звертали уваги на шалений опір козаків, постріли з мушкетів та гаківниць, які били їм замалим не в обличчя, йшли натужно, але невпинно, аж доки не опинилися з обох флангів відділу козацького війська, на чолі котрого бився Нечай. Саме тоді від почту коронного гетьмана пролунала сурма, і обидва клини почали сходитися, відрізаючи козацькому полковнику шлях до відступу.
– Назад, батьку! Назад, полковнику! Вони обходять тебе, нерозумний! – надривно кричав сотник Гавратинський, даремно намагаючись прорвати колону драгунів Байбузи, але не чув його Нечай. Немов зачарований ішов усе далі вперед, полегшуючи поставлене Калиновським завдання. Може, не бачив смертельної загрози, яка постала перед ним, а може, як то часто звик робити під час бою, просто знехтував нею, наплював з притаманною запорожцю легковажністю на власне життя.
Довгих чверть години, які в бойовому напруженні здалися вічністю, Мартин Калиновський спостерігав за діями Байбузи і П'ясочинського, одночасно з тим вислуховуючи тривожні, напівпанічні доповіді рейментарів з інших ділянок бойовища, на яке перетворилося палаюче місто. Багряне від відблисків вогню і променів вечірнього сонця, воно тепер не було Красним, воно було червоним, як кров його захисників на вузьких вуличках.
– Триматися! Ви жовніри, а не бялоґлові! Перший, хто побіжить за межі міста, отримає від мене зашморг на шибениці!
І вони трималися, трималися, хоча кількість утрат польського війська лише вбитими становила на той момент, як було підраховано пізніше, майже тисячу жовнірів. Шаленіли від зливи стріл і свинцю, яка сипалась звідусіль їм на голови, різали кожного, хто попадався під руку, будь то жінка чи дитина, помирали самі у тісняві переповнених трупами вулиць. І ось нарешті час, якого так нетерпляче очікував Калиновський, настав – значно поріділі клини відділів Байбузи і П'ясочинського зійшлися докупи, утворюючи кільце навколо полковника Нечая і десятка найвірніших його козаків, а доки решта брацлавців встигла оговтатись, хорунжий Байбуза підскочив впритул до Данила і, піднявши коня дибки, щоб його тілом захиститися від полковницької шаблі, зрадливо вистрелив у хрест на відкритих грудях Нечая.
На півдорозі до ворожої шиї зупинилася разюча Нечаева шабля, а ослабла рука опустилася. І впав, приникнувши до кінської гриви, брацлавський полковник. Тієї ж миті П'ясочинський, роздратований тим, що саме Байбуза, а не він першим виконав доручення коронного гетьмана, застромив проміж лопаток у широку спину полковника лезо своєї шаблі і підхопив з його рук срібний полковницький пернач.
– Нєх жиє Польска! – голосно вигукнув він і високо вгору підняв жезл, відібраний підступно, показав його усім, як трофей, здобутий у чесній боротьбі, й засміявся каркаючим сміхом: – Собаці собача смерть!
А його драгуни спільно із жовнірами Байбузи вже закінчували добивати нечисленний почет Нечая і починали відступ, намагаючись не віддати козакам навіть мертвим їхнього полковника. Поряд з ним склав голову, до останнього залишаючись вірним справі визволення України й сотник Якубович, похилив голову, вражений кількома кулями, сотник Гавратинський. Кривавий бенкет у Красному збирав усе нові й нові жертви…
Десять разів був правий Мартин Калиновський, коли вважав, що із смертю полковника опір козаків ослабне – похилили буйні голови козаки, ставши свідками підступного вбивства свого батька, враз збагнули чисельну перевагу противника і відчули смертельну втому. Вони ще встигли відбити в Байбузи тіло Нечая, але на цьому бойовий запал пішов на спад, і залишки брацлавського полку, від якого здатними тримати зброю в руках залишилося не більше половини козаків, відступили з боями до цитаделі, з високих мурів якої полковий осавул Григорій Кривенко вже почав гарматний обстріл тилів наступаючих польських хоругв.
II
Мерехтливими вогниками вишикувались свічки в два ряди, немов мовчазні вартові, оточуючи тіло зі складеними на грудях руками і закинутою горілиць головою, з носом і підборіддям, котрі вже почали загострюватись, несучи на собі невблаганну печать смерті, й взагалі, обличчя, яке ще зовсім недавно було повним життя, з ясними очима, що в них світився немалий розум, тепер перетворилося на маску смерті. Високе закіптюжене склепіння стелі над столом, на якому лежав покійний, було вкрите крихітними краплями вологи, немов безтілесна плакальниця сльозами, а холодний вітерець, що проникав у приміщення крізь маленьке віконце, яке скоріше нагадувало бійницю, примушував тріпотіти язички полум'я на свічках і скиглив у щілинах між камінням муру.
У кімнаті поряд з покійним знаходились двоє чоловіків. Вони мовчки сиділи по різних кутках, думаючи кожен про своє, немов боялися порушити тишу, у якій царював покійний. Ними були полковий писар брацлавського полку отець Гавриїл і полковий осавул Григорій Кривенко. Перший пошепки читав псалтир, другий мовчки сидів, важко спершись на руки, які поклав на руків'я впертої в підлогу шаблі. Третій, покійний полковник Данило Не-чай, відмитий від крові, яка його залила після підступного нападу Байбузи, і зодягнений у червоний кармазиновий жупан, лежав на застеленому оксамитом столі й був уже нечутливий, як до молитв Гавриїла, так і до важких дум Кривенка.
Осавул ще
