Цензор снів - Юрій Павлович Винничук
Мені шкода було розлучатися з рідним рестораном і готелем, але місце моєї праці було геть недалеко — всього лиш на Підвальній у старій камениці, лівий бік якої виходив на Валову. Зрештою, мене завжди тягнуло до літератури. Натомість директором готелю став мій любий Краух, найрідніша для мене людина. Вечорами ми не раз сиділи за пляшечкою та гомоніли, пригадуючи минулі дні.
— Інколи я роздумую про те, як жив, що робив, — звірявся він мені, — я заглиблювався в себе, щоб оцінити наскільки я відповідальний за будь-яке насильство, яке чинили ми та, зрештою, і я особисто. І доходжу висновку, що в роздратуванні, яке виладовується в акцію насильства, людина реалізує свою приналежність до світу людей, мовби сама себе створює. Це повинно бути, звичайно, насильство справедливе, спрямоване проти того, хто пригнічує, бо тоді вбивство ворога є чимось морально справедливим і означає подвійну вигоду: убитий стає мертвою людиною, а вбивця — людиною вільною.
— Саме так я й подумав, коли вистрелив у твого ординарця, — сказав я.
— А я от нікого не вбивав. Жодної людини. Але завдяки мені все ж та хтось гинув. Отже, можна визнати, що й ми вбивали. А при цьому ставали вільнішими. Ми вивільняли свій уярмлений дух. Недавно я прочитав у Сартра: «насильство, мов лук Ахілла, лікує рани, які завдає». Ми лікували свої рани, як уміли.
— І це наша маленька таємниця.
— Так. Приємно розділяти таємницю з кимось, у кому переконаний, що не зрадить тебе.
На пенсію ми обоє не квапилися, працювали, поки працюється. Я отримував справжню насолоду, проникаючи в тексти, від мене залежала доля будь-якого письменника, бо я читав не тільки те, що бігло перед моїми очима рівненькими рядочками, а й те, що ховалося поміж рядків, я тримав у пам’ятні безліч імен, слів і виразів, які нізащо не повинні були просочитися в друкований твір, я стояв на варті слів. Авжеж, вартовий слів — так я мав би себе називати. Але не забував і про свою колекцію ґудзиків, тепер вона поповнювалася ґудзиками письменників, чутка про таку мою пристрасть небавом поширилася, і письменники самі відривали перед моїми очима ґудзики на своїх маринарках та сорочках, даруючи мені їх від щирого серця. З письменницями було по-різному, одні дарували ґудзика від блюзки, інші від бюстгальтера, а ще інші дарували себе, благаючи не краяти надто жорстоко їхні примітивні віршики про мамині руки, батьківський поріг, рушники вишивані, калину, малину. Я читав усе це віршоване сміття і мене брала оскома. Кожна збірка віршів починалася з «паротяга», який волік за собою усю решту мотлоху. «Паротягами» називалися вірші про Леніна, партію, велику вітчизняну війну і т. д. «Я йду до Леніна», — писала одна сотня поетів, «ми йдемо до Леніна», — базґрала друга сотня поетів, «я з Леніном звіряю кожен крок», — шкрябала третя сотня поетів, «несу я Леніну свої думки», — квацяла четверта сотня поетів... Хотілося вити. Хотілося всіх цих поетів запакувати в концтабір, виморити голодом і поховати у братській могилі разом з їхніми поетичними збірками. Але я знав, що вони, як таргани, ніколи не переведуться.
Інколи я дозволяв собі пожартувати, наприклад, у кожній першій літері кожного третього абзацу зашифровував щось кумедне, наприклад «пішов до сраки» або «геть комуну». Цікаво, що ніхто досі нічого такого не помітив, навіть коли я зашифрував кілька таких фраз у романі Олеся Гончара «Твоя зоря», який, між іншим, так хвацько покраяв та подописував, що можу з певністю сказати — ми були співавторами. А що я витворяв із п’єсами Олександра Корнійчука! Я вписував нові ролі, розвертав інтригу так, що прісна й нудна п’єска перетворювалася на драму, хоч, звісно, не рівня Шекспіру, але принаймні з маленького пшику я робив пшик великий. Ну, бо що ви собі гадаєте — що я, читаючи гори, монблани й еверести української літератури, не навчився писати, як будь-який гівняний класик? Та я, може, ще й краще пишу. Якось я не стримався і переписав цілий роман одного відомого зараз нездари так, що від першоджерела залишилося, може, відсотків двадцять. Автор писав надто скупо, надто економно, я не відчував розмаху, а коли я не відчуваю розмаху, мене починає щось душити, бракує повітря, я тоді не витримую — розправляю крила і злітаю. Того разу розмах моїх крил перевершив усі сподівання, він затьмарив курячі крила автора. Якщо він писав «проїхало авто», я розгортав цілу картину: «проїхало червоне авто, за кермом сиділа білявка в темних окулярах і кумедно зціплювала вуста, мовби намагалася засилити нитку у тоненьке вушко голки, а не прошмигнути поміж авт, нікого не зачепивши». Ну, ви ж відчуваєте різницю? Опис відразу стає зримим і живим. Коли він писав «за вікном була весна», я вибухав емоціями: «за вікном скипали цвітом морелі, сонце протинало шиби й витанцьовувало на паркеті, манячи надвір, туди, де буяло життя всіма барвами й звуками». Автор, звичайно, був у розпачі, приходив скандалити, але я його заспокоїв тим, що завдяки мені він отримає значно більший гонорар за більший обсягом твір. Мені цікаво було використати його роман, як своєрідну канву, по якій можна вишити нову картину, значно барвистішу і глибшу. І коли потім критики у рецензіях наводили високі зразки його стилю, цитуючи власне мої дописки, я тішився так, мовби то хвалили мене.
Майже всі письменники, яким дозволено було видавати книжки, співпрацювали з КГБ, я все
