Спартак - Рафаелло Джованьолі
— Евтібідо! — немов придушений лев, рикнув на неї і весь затрясся від люті Еномай.
— Я не боюся твоїх погроз! — зневажливо сказала гречанка. — Краще б не вірила я твоїм словам любові, то могла б ненавидіти тебе так, як тепер зневажаю.
— Евтібідо! — глухо крикнув Еномай, розлючено схоплюючись з місця з грізно піднятими кулаками.
— Ну, сміливіше! — гордовито і зухвало промовила вона, підступаючи до гладіатора. — Ну, вперед, сміливцю, бий, души своїми звірячими лапами бідолашну дівчину!.. Це уславить тебе більше, ніж убивати своїх суперників у цирку!.. Ну-бо! Сміливіше!
Еномай кинувся до Евтібіди у пориві дикої люті, але, схаменувшись, високо підняв руки, якими готовий був уже схопити дівчину, і, задихаючись від гніву, крикнув:
— Іди геть… іди, ради своїх богів… поки я не втратив останньої краплі розуму.
— І це все, що ти можеш мені сказати?.. І це все, що Ти можеш відповісти жінці, яка тебе кохає, єдиній на весь світ людині, яка тебе любить?.. Оце так ти платиш мені за мою любов? Цим віддячуєш мені за ласку і піклування, якими я тебе оточую? Така мені нагорода за те, що цілі місяці я тільки й думала, що про твою славу, про твої успіхи?.. Добре!.. Хай буде так… Я повинна була цього чекати… От і роби після цього людям добро!.. — заговорила вона тихіше, ніби До себе самої, повільно ходячи по намету, як тільки побачила, що Еномай знеможено сів на стілець. — Піклуйся про щастя інших, коли за це отака дяка! Так мені, дурній, і треба! Але мусила ж я думати про тебе? Мушу терпіти і твій звірячий гнів і жахливі образи, щоб урятувати від мерзенних інтриг, які проти тебе замишляють?!
Потім вона заговорила ще тихіше, і голос її поступово затихав до тремтливого схвильованого шепоту:
— Я мусила б дозволити розтоптати тебе, дати тобі загинути… Ах, якби я могла!.. То принаймні не довелося б сьогодні терпіти цієї муки, гіршої за саму смерть… А тепер терпіти образи від тебе… якого я так кохала… який був Для мене дорожчим за життя… Ні, цього занадто… якими б не були колишні провини, але цього я не заслужила.
І вона гірко, невтішно заридала.
Цього було досить, щоб спантеличити бідного Еномая. його лють поступово заступали сумніви й невпевненість, а потім з'явилися жаль, ніжність і любов. Коли Евтібіда, затуливши обличчя руками, попрямувала до виходу з намету, він підбіг до неї і улесливо проговорив:
— Евтібідо… пробач мені… я не знаю тепер, що мені робити, що казати… не залишай мене так, прошу тебе!..
— Геть від мене заради богів-покровителів Афін! — відповіла Евтібіда, гордо підіймаючи голову і зневажливо дивлячись на германця. — Одійди! Дай мені спокій, я піду десь в іншому місці переживати свою ганьбу, своє горе і солодкі спогади про зневажене, розбите кохання…
— О, ніколи… ніколи!.. Не допущу, щоб ти пішла… Я не дозволю тобі так піти… — казав германець, хапаючи дівчину за руки і м'яко намагаючись відтягти її в глиб намету, — Вислухай мене, дуже тебе прошу…
— Знову слухати лайку?.. Облиш, пусти мене, Еномаю, щоб знову не зазнати тяжкої муки, коли ти накинешся на мене.
— Ні… ні… Евтібідо… не подумай, що я на це здатний… Вислухай мене, бо інакше я тут при тобі переріжу собі горло!
І він вихопив з-за пояса кинджал.
— О ні!.. Ні!.. Присягаюся блискавками Юпітера!.. — вигукнула гречанка, удаючи, ніби справді злякалася, і з благанням простягла до велетня свої маленькі руки.
— Твоє життя для мене надто дороге… надто дорогоцінне… — тихо і сумно додала вона. — Мій любий Еномаю… мій коханий!
— О моя Евтібідо, — вимовив гладіатор ніжним, повним любові голосом, — прости мені божевільний гнів… прости… прости…
— О славне серце, о найблагородніша душа! — схвильовано промовила дівчина, радісно засміявшись, і кинулась на шию велетневі, який уже стояв перед нею навколішках, — Я теж повинна просити у тебе пробачення за те, що довела тебе до такої люті.
І після перших міцних обіймів та поцілунків германця вона знеможено промовила:
— Я надто кохаю тебе… Я б не змогла без тебе жити!.. Пробачимо одне одного і все забудемо…
— О моя добра, моя щиросерда Евтібідо!..
Раптом вона перша відірвалась від нього і вкрадливо запитала:
— Ти віриш мені, що я тебе кохаю?
— О, вірю, вірю, так, як у всемогутнього безсмертного Одіна!
— То невже тоді, заради золотих стріл Діани, ти хоч на мить міг подумати, що я не бажаю тобі добра?
Та я ніколи в цьому не сумнівався!
— А якщо не сумнівався, то чому ж не слухаєшся моїх порад? Чому все ще віриш лукавому другові, який тебе зраджує, а не жінці, яка тебе любить більше від себе самої, бажає бачити тебе великим і щасливим?
Еномай зітхнув і не відповів ні слова, тільки мовчки почав ходити по намету.
Так минуло хвилин дві, і ніхто з них не промовив і слова. Потім Евтібіда заговорила знову, ніби звертаючись до себе самої: — Може, я попереджала його задля своєї вигоди? Може, я застерігала його від сліпої віри, властивої його щирій вдачі, одкривала йому очі на тенета, які чорна зрада готує для нього і бідолашних гладіаторів? Може, це все я робила для власної користі?
— Але хто тобі про це хоч раз сказав чи хто подумав? — спитав Еномай, зупиняючись перед дівчиною.
— Ти! — суворо крикнула гречанка. — Ти!
— Я? — здивувався Еномай.
— Так, ти! Бо кінець кінцем можливо тільки одне з двох: або ти віриш, що я тебе люблю і добра тобі зичу, — в такому разі ти мусиш вірити, що Спартак вас зраджує, або ти певен, що Спартак — людина чесна і благородна, — тоді ти повинен у мені вбачати зрадницю!
— Та ні ж, ні! — майже плачучи, скрикнув бідний германець. Він
