Природа всіх речей - Елізабет Гілберт
Кілька хлопчаків оточили Алму й почали зухвало кидати камінці в її багаж, поціливши раз-другий і в ноги, аж поки огрядна стара жінка сердито їх не нагнала, й ті не втекли плескатися в річці. Надвечір групка чоловіків із вудками пройшла повз Алму на пляж і ввійшла в море. Вони стояли по шию серед лагідних хвиль, закидаючи вудки у воду. Спрагу й голод більше годі було витерпіти. Та все ж Алма не наважувалась піти геть і покинути свої речі без нагляду.
У тропіках швидко темніє. За стільки місяців у морі Алма вже в цьому переконалася. Тіні довшали. Дітлахи вибігли з води й помчали назад до своїх хатин. Алма спостерігала, як сонце квапливо заходило за скелясті вершини Муреа, далекого острова по той бік затоки. Її охопила паніка. Де вона сьогодні заночує? Над головою кружляли москіти. Таїтянці перестали звертати на неї увагу. Вони займалися своїми справами так, наче вона зі своїми речами була кам’яною брилою, що споконвіків стояла на пляжі. З дерев випурхнули на лови вечірні ластівки. Промені призахідного сонця відбивалися від води сліпучими зблисками.
Раптом Алма щось помітила у воді — до берега щось рухалося. Невелике каное, швидке й вузьке. Вона прикрила очі долонею й примружилася від світла, що відбивалося від води, силкуючись розгледіти людей, які в ньому сиділи. Ні, там сиділа тільки одна людина — і щосили гребла. Каное підлетіло до берега швидко, мов досконало направлена стріла — й з нього вискочив ельф. Принаймні це першим спало їй на думку: та це ж ельф! Та придивившись уважніше, Алма побачила, що перед нею насправді білошкірий чоловік із білосніжною чуприною і такою ж білою бородою, яку розвівав вітер. Низенький, кривоногий і моторний, він витягнув каное на берег із неймовірною для такого чоловічка силою.
— Преподобний Веллсе? — з надією крикнула Алма, геть непристойно розмахуючи рухами.
Чоловік підійшов ближче. Важко сказати, що дивувало більше — його крихітна постать чи його худорлявість. Він був Алмі по пояс, мав тіло, як у дитини, ще й кістляве. Щоки позападали, під сорочкою виступали гострі плечі. Штани трималися на вузенькій талії завдяки двічі обмотаній мотузці. Борода спадала до середини грудей. Він був узутий у чудернацькі сандалі, теж сплетені з мотузки. Капелюха не мав, і його лице сильно засмагло. Його одежа нагадувала, скоріше, лахміття. А сам він був схожий на поламану парасолю. На старого, мініатюрного вигнанця.
— Преподобний Веллсе? — ще раз запитала вона, вже не так упевнено, як раніше.
Той подивився на неї знизу вгору щирими, ясно-блакитними очима.
— Я преподобний Веллс, — відповів він. — Принаймні думаю, що досі ним є!
Він розмовляв із легким, невиразним британським акцентом.
— Преподобний Веллсе, мене звати Алма Віттекер. Сподіваюсь, ви дістали мій лист?
Він схилив набік голову, наче пташка, зацікавлений і незворушний.
— Ваш лист?
Сталось саме те, чого вона так боялася. Її тут ніхто не чекав. Алма глибоко вдихнула, міркуючи, як краще все пояснити.
— Я приїхала сюди відвідати вас, преподобний Веллсе, а може, й затримаюсь трохи надовше — як ви бачите.
Вона вибачливо махнула рукою у бік піраміди з багажем.
— Мене цікавить ботаніка, і я б хотіла дослідити тутешні рослини. Знаю, що ви теж, до певної міри, натураліст. Я приїхала з Філадельфії, що в Сполучених Штатах. А ще я б хотіла оглянути плантацію ванілі, яка належить моїй сім’ї. Генрі Віттекер був моїм батьком.
Її співрозмовник здивовано звів свої пухнасті білі брови.
— Генрі Віттекер був вашим батьком, так ви сказали? — запитав він. — А що, цей добрий чоловік уже відійшов?
— Так, преподобний Веллсе, на жаль. Торік.
— Мені прикро це чути. Нехай Господь прийме його до себе. Бачите, я роками по-своєму працював на вашого батька. Продав йому чимало екземплярів рослин, за які він люб’язно мені заплатив. Тільки я ніколи не бачив вашого батька, працював через його посланця, містера Єнсі. Він завжди був щедрим і чесним чоловіком, ваш добрий тато. За всі ці роки гроші від містера Віттекера не раз допомагали врятувати цей хутірець. Ми ж не завжди можемо розраховувати, що Лондонське місіонерське товариство зможе до нас сюди дістатися, правда ж? Але от на містера Єнсі й містера Віттекера ми завжди могли покластися. Скажіть мені, ви знаєте містера Єнсі?
— Дуже добре знаю, преподобний Веллсе. Я знайома з ним із самого малку. Він допоміг мені сюди приїхати.
— Ще б пак! Звісно, що ви його знаєте. Тоді знаєте й те, що він добра людина.
Алма не могла зізнатися, що їй би ніколи не спало на думку назвати Діка Єнсі «доброю людиною», та вона все одно кивнула. Так само вперше вона чула, щоб батька хтось називав щедрим, чесним і добрим. До таких слів ще треба звикнути. Їй пригадався один чоловік із Філадельфії, який колись обізвав її батька «двоногим хижаком». Та він би не повірив своїм вухам, якби почув, як того «двоногого» шанують тут, десь посеред Південних морів! При тій думці Алма всміхнулась.
— Я з великим задоволенням покажу вам плантацію ванілі, — продовжував тим часом преподобний Веллс. — Відколи нас покинув містер Пайк, управління нею перебрав на себе абориген із нашої місії. Ви знали Емброза Пайка?
Серце зробило в Алминих грудях пірует, але їй вдалося зберегти на обличчі байдужий вираз.
— Так, я була з ним знайома. Я досить тісно працювала зі своїм батьком, преподобний Веллсе, й насправді ми обоє вирішили відіслати містера Пайка на Таїті.
Ще багато місяців тому, перед від’їздом із Філадельфії, Алма сказала собі, що на острові нікому не розповість про свої взаємини з Емброзом. Усю дорогу вона подолала як «міс Віттекер», дозволивши світові вважати її старою дівою. Правду кажучи, вона, звісно, нею і була. Жодній розумній людині і в голову не прийшло б вважати, начебто вони з Емброзом вступили в шлюб. Ба більше: вона справді виглядала, як стара діва — й почувалася нею. Взагалі, Алма не любила обманювати, але вона приїхала сюди, щоб скласти докупи історію Емброза Пайка, й дуже сумнівалась, що хтось говоритиме з нею щиро, дізнавшись, що той був її чоловіком. Якщо Емброз направду виконав її прохання й нікому ні словом не прохопився про їхній шлюб, то навряд чи хтось міг запідозрити, що між ними існує якийсь зв’язок, окрім того, що містер Пайк працював на її батька. Що
