Дар Гумбольдта - Сол Беллоу
Під час антракту я наштовхнувся на доктора Клостермана з мого клубу в середмісті. Того самого, який намовляв мене в сауні піти до пластичного хірурга й зробити щось із мішками під очима — простеньку операцію, після якої я матиму значно молодший вигляд. Я лише холодно кивнув, коли він наблизився до мене зі своїми дітьми. Він сказав:
— Вас останнім часом не було видно.
Що ж, я й справді не навідувався туди останнім часом. Проте лише минулої ночі, заснувши в Ренатиних обіймах, я знову бачив сон, як граю у педлбол, як чемпіон. І як м’яч від мого бекгенду ковзнув лівою стінкою корту та влетів, цілком по-англійському, в кут. Я побив Скотті, клубного гравця, а також непереможного грека-костоправа, худорлявого атлета, дуже волохатого, клишоногого, але запального суперника, в якого в реальному житті я ніколи не виграв жодного очка. Проте на корті в моїх снах я був справжнім тигром. Тож у моїх снах-мріях про цілковиту пробудженість й неабияку енергію я долав свою інертність, свою незібраність і розсіяність. Принаймні у снах я не збирався здаватися.
Коли я міркував про все це у вестибюлі, Ліш пригадала, що вона має для мене записку від мами. Я розпечатав конверт і прочитав: «Чарльзе, моє життя під загрозою!».
Немає спасу від того Кантабіле. Перед тим як викрасти мене з Такстером на бульварі Мічиґан, можливо, тієї самої миті, коли ми насолоджувалися зимовим пейзажем Моне, створеним у селі Сандвіка, Кантабіле телефонував Деніз, вдаючись до того, що він любив найбільше, себто до погроз.
Якось, говорячи про Деніз, Джордж Свібел розтлумачив мені (хоча знаючи його Природну Систему, я й сам міг би дійти такого пояснення): «Для Деніз боротьба з тобою цілком заступає сексуальне життя. Не розмовляй із нею й не сперечайся, якщо не хочеш подарувати їй задоволення». Не маю сумніву, що він так само пояснив би й погрози Кантабіле. «У такий спосіб цей скурвий син розряджається». Але цілком можливо, що смертоносна фантазія Кантабіле, його уявне приміряння на себе ролі високопоставленого посланця Смерті, мали на меті пробудити мене — «Ти, Бруте, спиш…»[230] і так далі. Це спало мені на думку в поліцейській машині.
Але тепер він таки зробив це.
— Твоя мама чекає відповіді? — запитав я дитину.
Ліш поглянула на мене очима своєї матері, цими широкими аметистовими очима.
— Вона не сказала, тату.
Деніз, звісно ж, повідомила Урбановича про змову з наміром її вбити. Це покладе край у справі з суддею. Він усе одно мені не довіряв і не симпатизував, тому нарешті зможе вилучити мої гроші. Про них можна забути, їх втрачено. І що далі? Я почав знову зі звичним поспіхом підраховувати свої плинні ресурси: тисяча двісті тут, тисяча вісімсот там, продаж моїх прекрасних килимів, продаж «мерседеса» — дуже невигідний, зважаючи на його жалюгідний стан. Як я знав, Кантабіле сидів за ґратами на розі Двадцять Шостої вулиці та Каліфорнія-авеню. Я сподівався, що йому там скрутять в’язи. Багатьох людей убивають у в’язниці. Можливо, хтось і його порішить. Але я не вірив, що він довго пробуде за ґратами. Тепер дуже легко вийти на свободу, і він, імовірно, дістане ще один умовний вирок. Суди тепер виносять їх так само легко, як Армія Спасіння роздає пончики. Що ж, насправді це не мало значення, бо я летів у Мілан.
Отже, як і казав, я здійснив сентиментальний візит до Наомі Луц, по чоловікові Волпер. Щоб доїхати до Маркет-парку, я замовив «лімузин» — навіщо вже скупитися? Було холодно, вільго, сльотаво — вдалий день для школяра, щоби позмагатися з погодою своїм ранцем і відчути себе безстрашним. Наомі була на своєму посту: зупиняла рух, поки діти врозбрід швиденько переходили дорогу, волочачи по землі свої дощовики та тупцяючи по калюжах. Під поліцейською уніформою на ній було кілька светрів. На голові — пілотка, груди — оперізувала портупея. Всі елементи її гардеробу: чоботи з овечої вовни, рукавиці, оранжевий чохол, що спадав із пілотки, захищаючи шию, — приховували її фігуру. Вона махала мокрими руками, що їх стримував мундир, збираючи довкола себе дітей, зупиняла вуличний рух, а тоді поверталася своєю масивною спиною й на грубих підошвах повільно крокувала до хідника. І це була жінка, яку я колись нереально кохав. Саме та людина, з якою хотів би спати сорок років у своїй улюбленій позі (жінка лежить до мене спиною, і її перса в моїх долонях). У такому місці як брутальне Чикаґо, чи може чоловік серйозно розраховувати, що виживе без такої інтимної, такої таємної втіхи. Коли я підійшов до неї, то побачив молоду жінку всередині старої. Я побачив її у рівних дрібних зубах, у милих яснах, в одинокій ямочці на лівій щоці. Я подумав, що й досі можу відчувати в ній дівочий аромат — вогкий та насичений, і чути переливи її протяжного голосу та його манірність, яку ми з нею обоє колись вважали просто-таки чарівною. І навіть зараз я подумав: «А чом би й ні?». Дощ сімдесятих видався мені мжичкою тридцятих, коли від наших юнацьких пестощів дрібненькі крапельки проступили на її обличчі смужкою, немов венеціанська маска. Проте я був не такий наївний, щоб намагатися доторкнутись до неї, скинути її поліцейський мундир, светри, сукню і нижню білизну. Та й вона б не захотіла, щоб я побачив, на що перетворилися її стегна і груди. Для її приятеля Генка це було нормально — Генк і Наомі постарілися разом, — але не для мене, який знав її ще бозна-коли. Це не мало жодної перспективи. Ми не прохопилися про це ні словом, ні натяком. Це було неможливо. Це одна з тих речей, про які можна лише думати.
Ми кавували у неї в кухні. Вона запросила мене на пізній сніданок і подала яєчню, копчений лосось, горіховий хліб і стільниковий мед. Я почувався цілком як удома серед її металевого посуду та плетених вручну кухонних рукавиць. Будинок — це єдине, що залишив їй Волпер, сказала вона.
— Коли я побачила, як швидко він програє гроші на кінних перегонах, то наполягла переписати дім на мене.
— Розумно.
— Дещо пізніше моєму чоловікові зламали ніс й кісточку на нозі, просто як попередження від хлопців, які вибивають борги. До того часу я не знала, що Волпер платить ґанґстерам гроші, виграні в тоталізаторі.
