Дар Гумбольдта - Сол Беллоу
— Гей, ти! Чарльз Сітрин! На вихід!
Я повернувся у головний коридор, міркуючи про те, як Шатмарові вдалося дістатися сюди так швидко.
Проте на мене чекав не Шатмар, а молода Стронсонова секретарка. Ця вродлива дівчина сказала, що її начальник вирішив не відкривати проти мене справи. Він мав намір зосередитися на Кантабіле.
— І Стронсон послав вас сюди?
— Ну, насправді я сама хотіла приїхати. Я знаю, хто ви. Щойно почула прізвище, я вас упізнала. І розтлумачила все босові. Він сам не свій останнім часом. Пана Стронсона можна зрозуміти. Коли люди приходять і погрожують його вбити… Але мені зрештою вдалося пояснити йому, що ви відома людина, а не найманий вбивця.
— О, я розумію. І ви така ж люб’язна, як і вродлива. Не можу висловити, який я вдячний. Певно, нелегко було з ним говорити.
— Він справді був наляканий. Тепер він дуже пригнічений. Чому у вас такі брудні руки? — запитала вона.
— У мене брали відбитки пальців. Це чорнило, що вони використовували.
Вона засмутилася.
— Боже ти мій. Брати відбитки пальців у такої людини! — вона розкрила сумочку й заходилася зволожувати паперові серветки й витирати мої заплямлені пучки.
— Ні, дякую вам. Ні, ні, не робіть цього, — благав я. — Така уважність завжди мене зворушувала, і, здається, вже дуже давно ніхто не виявляв до мене такої щирої доброти. Бувають дні, коли хочеться піти до перукаря не заради стрижки (що там уже стригти), а просто заради людського дотику.
— Чому ні? — здивувалася дівчина. — Я відчуваю, що завжди вас знала.
— Через мої книжки?
— Ні. Боюся, я не читала жодної вашої книжки. Як я розумію, вони історичні, а історія ніколи мене не захоплювала. Ні, пане Сітрин, я знаю вас завдяки моїй мамі.
— Я знайомий із вашою мамою?
— З дитинства я тільки про те й чула, що ви її шкільне кохання.
— Ваша мама — Наомі Луц? Не може бути!
— Так, це вона. Ви собі не уявляєте, які схвильовані були вони з Доком, коли випадково вас зустріли у барі в середмісті.
— Так, Док був разом із нею.
— Коли Док помер, мама збиралася вам подзвонити. Вона каже, що тепер ви — єдиний, з ким вона може поговорити про давні часи. Є речі, що вона хоче пригадати й не може. Нещодавно вона не могла пригадати назви міста, де жив її дядечко Ашер.
— Її дядечко Ашер мешкав у Падуці, Кентуккі. Звісно ж, я їй зателефоную. Я любив вашу маму, панянко…
— Меґґі, — підказала вона.
— Меґґі. Ви успадкували її вигини, від талії й нижче. Я ніколи не бачив такого прекрасного вигину спини, а у в’язниці я тим більше не сподівався на таке. У вас також її ясна і зуби, трохи дрібні, і така ж усмішка. Ваша мама була красуня. І даруйте, що я таке скажу, та це такий зворушливий момент… Я завжди відчував: якби я міг тримати вашу маму в обіймах щоночі протягом сорока років, як її чоловік, звісно ж, моє життя було б цілком наповнене, вдале — не таке, яке воно є. Скілька вам років, Меґґі?
— Двадцять п’ять.
— О Боже! — вигукнув я, коли вона змочила мої пальці крижаною питною водою. Моя рука дуже чутлива до жіночого дотику. Від поцілунку в долоню я шаленію.
Вона відвезла мене додому в своєму «фольксваґені», трішки схлипуючи за кермом. Можливо, вона думала про те щастя, що ми з її мамою втратили. А я міркував, коли ж нарешті піднесуся над усіма цими речами — випадковими, просто видимими, виснажливо й безладно людськими, і буду готовий увійти у вищі світи.
* * *
Тож, перш ніж покинути місто, я навідався до Наомі. Вона мала чоловікове прізвище Волпер.
Проте я не відразу пішов до неї. Спершу мені треба було залагодити сотню справ.
Останні дні в Чикаґо були дуже насичені. Немовби намагаючись надолужити ті години, що змарнував їх на витівку Кантабіле, я дотримувався дуже щільного графіка. Мій радник із фінансових питань, Мурра, вділив мені цілу годину свого часу. В спокійних кімнатах його контори з вікнами, декорованими відомим Річардом Гіммелем[229], що виходили на найзеленішу частину річки Чикаґо, він сказав, що йому не вдалося переконати податкову інспекцію не відкривати проти мене справи. Мурра виставив мені чималенький рахунок. Я був винен йому тисячу п’ятсот доларів за те, що він нічим мені не допоміг. Вийшовши з тієї будівлі, я опинився у темряві Мічиґан-авеню, перед крамницею електротоварів неподалік від Вакер-драйв. Мене завжди приваблювало це місце з його вигадливими новинками й жарівками та трубками різної форми, тож я купив трьохсотватний рефлектор. Мені ця річ була ні до чого. Я їхав звідси. Навіщо вона мені здалася? Ця покупка відображала мій стан. Я й досі прикрашав свій прихисток, своє святилище, свій форт Дірборн глибоко на території індіанців (матеріалістичній території). Але я також був охоплений турботами, пов’язаними з від’їздом — реактивні двигуни відірвуть мене від землі зі швидкістю дві тисячі миль на годину, але куди я летів і навіщо? Причин цієї жахливої швидкості досі не розумів.
Ні, купівля лампи не надто мені допомогла. Що мене справді неабияк розрадило, так це розмова з доктором Шельдтом. Я розпитував його про Духів Форми, Власті, що їх стародавні євреї називали інакше. Ці творці долі вже дуже давно мали передати свої обов’язки й повноваження Началам, Духам Особистості, які у всесвітній ієрархії перебувають щаблем ближче до людини. Проте деякі з бунтівних Властей, що відігравали регресивну роль у світовій історії, протягом століть відмовлялися передати владу Началам. Вони перешкоджали розвитку нового типу свідомості. Уперті Власті, які можна співвіднести з більш ранньою стадією людської еволюції, відповідали за племінний лад, за живучість селянської чи народної свідомості, за ненависть до Заходу й усього нового, вони підтримували атавістичні погляди. Я запитував себе, чи можна було б цим пояснити те, що Росія 1917 року натягнула революційну маску, щоб приховати реакційність; і чи не боротьба між цими двома силами криється за приходом Гітлера до влади. Нацисти теж перейняли сучасне прикриття. Але не можна обвинувачувати в усьому лише цих росіян, німців, іспанців та
