Дар Гумбольдта - Сол Беллоу
Після відвідин доктора Шельдта, я повів своїх маленьких донечок, Ліш і Мері, на різдвяну виставу. Зрештою, Деніз таки домоглася свого, покликавши їх до телефону в сльозах. Проте, несподівано для мене, вистава виявилася доволі захоплива. Я дуже люблю аматорські театральні постановки з голосами, що зриваються, із забутими репліками та безглуздими костюмами. Проте найкращі костюми були в публіки. Сотні збуджених діточок прийшли зі своїми матерями, багато з яких були якнайпідступнішими тигрицями. Виряджені й напахчені так, що далі нікуди. «Ріпа ван Вінкля» зіграли перед початком основної вистави. Для мене це було дуже значущо. Звісно ж, можна цілком виправдано обвинувачувати гномів за те, що вони напоїли Ріпа, проте у нього були й свої причини впасти в сплячку. Тягар чуттєвого світу для деяких людей занадто важкий, і він чимраз важчає. Зізнаюся, що двадцять років його сну запали мені в самісіньке серце. Моє серце тепер чутливе — хвилювання, очікувані проблеми та докори сумління зробили його м’яким і вразливим. Дурнуватий старий розпусник покидав двійко діточок, їдучи за вочевидь ласою на гроші кралею в розбещену Європу. Як один із небагатьох батьків серед публіки, я відчував, як це неправильно. Я був оточений жіночою критикою. Погляди всіх цих жінок були очевидні. Я побачив, наприклад, що їх обурив образ пані ван Вінкл — без сумніву, Американської Фурії у ранній версії. Що ж до мене, то я відкидав усі такі уявлення про Американських Фурій. Проте матері були розлючені, вони всміхалися, проте вороже. А от невинні дітки плескали в долоні, коли Ріпові сказали, що його дружина померла від нападу під час одного зі спалахів люті.
Природно, я розмірковував про вище значення цих речей. Що мене справді цікавило, то це те, як Ріп прожив би цей час, коли б гноми не приспали його. Звісно ж, як і кожен звичайний американець, він мав право полювати, рибалити й блукати лісами зі своїм собакою — майже, як Гекльберрі Фінн на індіанській території. Наступне питання було глибше і складніше: що зробив би я, коли б не перебував так довго в духовній сплячці? Серед мигтіння, вереску, плескання та вертіння малюків із такими невинними личками, таких пахучих (навіть гази, що неминучі в юрмі діточок, приємні, якщо вдихати їх по-батьківському) і ще не пропащих, змусив себе замислитися й нарешті відповісти — я повинен був це зробити. Якщо вірити одній із брошур, що дав мені почитати доктор Шельдт, ця сплячка мала велике значення. Наше небажання виходити зі стану сну випливало з прагнення уникнути прийдешнього одкровення. Певні духовні істоти розвиваються завдяки людям, а ми підводимо їх та покидаємо самих через наш абсентеїзм та бажання спати. Наш обов’язок, як стверджує одна з цих захопливих брошур, полягає у співпраці з Ангелами. Вони з’являються всередині нас (як дух, що називався Маґґід, явився видатному рабину Йосефу Каро). Ведені Духами Форми, Ангели сіють у нас зерна майбутнього. Вони навіюють нам певні образи, що ми про них «звісно» нічого не знаємо. Вони зокрема хочуть допомогти нам побачити приховану божественність інших людей. Показують людині, як вона може за допомогою думки подолати ту прірву, що відділяє її від Духу. Душі вони пропонують свободу, а тілу — любов. Ці факти має осягнути пробуджена свідомість. Бо під час сну сновидець таки спить. Видатні світові події проходять повз нього. Ніщо не є таке важливе, щоб розбудити його. Десятиліттями календарі впускають на нього свої аркуші, так само, як дерева впускали листя й гілочки на Ріпа. Ба більше, Ангели й самі вразливі. Їхні цілі повинне здійснювати саме людство. Та братня любов, що вони нам її прищепили, виродилася й обернулася на сексуальну потворність. Що ми робимо одне з одним у ліжку? Любов ганебно спотворюється. А ще Ангели посилають нам променисту ясність, а ми, через нашу сплячку, робимо її тьмяною. В політичній царині ми, напівпритомні, чуємо рохкання великих свинячих імперій цього світу. Сморід цих кнурячих володінь здіймається у вищі шари атмосфери й забруднює їх. Чи ж не дивно, що ми закликаємо сон прийти чимскоріше й запечатати наші душі? І, згідно з брошурою, Ангелам, яким стає на заваді наша сплячка за дня, доводиться робити все можливе вночі. Але тоді їхня праця не може зачепити наших почуттів чи мислення, адже під час сну їх немає. У ліжку перебуває лише несвідоме фізичне тіло й підтримувальний життєвий принцип — ефірне тіло. Глибокі почуття й думки зникають. Утім, за дня їх теж немає, коли ми ходимо, наче ті сновиди. І якщо ми не пробудимося, якщо Свідома душа не схилиться до участі в роботі Ангелів, ми пропадемо. Для мене за першорядний аргумент було те, що імпульси високої любові викривлено й перетворено на сексуальну зіпсованість. Це й справді лунало переконливо. Можливо, у мене були й ґрунтовніші причини їхати з Ренатою, покинувши в небезпечному Чикаґо двох маленьких дівчаток, причини, що я не здатен був їх усвідомити в той момент. Либонь, я міг би знайти виправдання тому, що роблю. Зрештою, християнин у «Подорожі паломника» теж вирушив у путь на пошуки спасіння, покинувши свою родину. Перш ніж я зможу зробити для своїх дітей щось справді добре, я маю прокинутися. Ця розсіяність, ця неможливість сфокусуватися й зосередитися — дуже болісна. Я бачу себе таким, який був тридцять років тому. І для цього мені не треба заглядати в альбом із фотографіями. Ця викривальна світлина — незабутня. На ній я, вродливий молодик, стою під деревом за руку з привабливою дівчиною. Але з таким же успіхом я міг би бути у фланелевій піжамі замість цього відвислого двобортного костюма — подарунка мого брата Джуліуса — бо у розквіті юності, уповні своїх сил я був нетяма.
Сидячи в театрі, я дав собі волю й уявляв, що тут поблизу снують духи, що вони хочуть достукатися до нас, що їхнє дихання увиразнює червоний колір у вбранні малюків, так само, як кисень робить полум’я яснішим.
Потім діти почали кричати. Ріп, хитаючись, підводився з
