Тіні зникомі. Сімейна хроніка - Валерій Олександрович Шевчук
Для укріплення духу вирішено було поїхати до Києва на поклоніння мощам святих угодників печерських; для цього урочисто споряджено повоза, наповненого харчами і всілякими дарунками-пожертвами для лаврських отців живих, – і матінка рушила в дорогу, не взявши з собою мене, хоча дуже просився в ту поїздку, яка уявлялася чимось небувалим; можливо, матінка передчувала, що ця поїздка звільнення їй дасть, але Всевишній промисел готував їй випробування не менші.
На час поїздки матінка доручила управління маєтком, який був записаний їй за заповітом Михайла Петровича у дожиттєве володіння, згаданому вже Константію Петровичу Борозні. Я того Константія пам’ятаю, бо він носив особливі вусики, які були ніби приклеєні, і мені невідь-чому вельми кортіло їх смикнути, щоб переконатися, чи справді то так. А ще він мав важкі повіки, через що дивився на нас, дітей, ніби презирливо, ми його не любили. А ще постійно носив при собі нагая, яким методично похльостував по халяві, ніби весь час себе підганяв, отже, відчував себе, як я тоді гадав, водночас і конем, і верхівцем. Цей управитель у час відсутності матінки прийняв утеклих із Смоленської губернії селян і поселив їх біля Лісовичів в урочищі Кулешівці. Нічого небувалого не вчинив, так робили малоросійські власники земель віддавна: мені доводилося читати в паперах Петра Михайловича дуже давні пункти договорів російських царів із гетьманом Іваном Самойловичем, отже ще з XVII століття, і там була стаття про заборону приймати таких утікачів, однак ніхто того артикулу, гадаю, не виконував, коли цей звичай дійшов до наших часів. Але у цьому випадку сталася трагедія. Втікачі належали поміщикові Жиркевичу, який, добре підпивши, разом із братом і двома прислужниками рушили розшукувати своїх селян – хтось їм доніс, що ті зупинились у Кулешівці. Отож замість того, щоб заїхати до панського дому й полагодити справу, вирішили таємно вночі наїхати на Кулешівку, а для підкріплення мужності везли із собою бочівку трунку, частенько зупиняючись і тим трунком підкріплюючись. Через це цілком не врахували, що селян більше, аніж їх. Очевидно, уявили себе шляхтичами-войовниками, які ще за Польщі мали звичай заїжджати збройно один на одного, отож оголили поржавілі шаблі, гукнули і з воланням увірвались у Кулешівку, яка спала мирним сном. Але, очевидно, вони добре в’їлися тим селянам, бо останні виламали кийки, схопили вила та рогачки і стали супроти героїчних напасників із загрітими лобами з усією несамовитістю людей, яким нічого втрачати. Відтак героїчні загріті лоби затріщали від кийкових ударів, а брат Жиркевича був проколотий вилами, після чого старший Жиркевич, власник цих селян, із слугами ганебно втік із поля бою, залишивши пораненого брата у ворожих руках. Там він і помер. Селяни, побачивши, що вони вчинили, перелякалися, зібрали пожитки й подалися у ліси, де за ними й слід загубився б, коли ж були недомисельні, далеко не побігли, їх прийняв інший поміщик, і вони гадали, що цього досить, – там їх згодом і похапали. Загалом, у селян, що жили поза Малоросією, була тверда й небезпідставна віра, що саме тут знайдуть вільніше життя.
Матінка повернулася з Києва із миром у серці і благодушним лицем, навезла нам подарунків: окрім їстивного, хрестиків, іконок, свячених свічечок і всякого такого, чим промишляли київські ченці. Мені дістався молитовничок та хрестик, які й досі зберігаються. Але вже тоді в мені зародився підсвідомий сумнів, що за допомогою таких реліквій та іграшок можна доступитися до Господа, адже по тому почалася смуга важких неприємностей і для матінки.
І хоча прогнала від себе Константія Борозну, але тривог не зменшилося. Почалося слідство, до нас їздили якісь дивні, на мої дитячі очі, дядьки, мати їх гостила, але з наївності й добродушності не відала, що їм треба відповідним чином підмащувати ще й грішми, отож доброго висліду від слідства не дочекалася; діло дійшло до суду – ця справа тяглася три роки, й матінка мала відповідати за нелад у маєтку, а для неї всі судові справи були ділом темним, жахким і незрозумілим, отож не відала що, кому, в який час і в якій формі давати, як то кажуть, у лапу. Бідна жінка почала приходити у відчай і послала розпачливого листа Івану Михайловичу – цей лист і досі зберігається у брата, і він мені його показував, тут деякі літери були розмиті від материних сліз. Іван Михайлович служив тоді в Петербурзі секретарем загального зібрання у Правительствующему сенаті, він приїхав, енергійно повів справу, добре відаючи, де натиснути, де підмастити, а де домовитися, але і йому для цього треба було, оскільки справа задавнена, чимало часу, отож Іван Михайлович так добре почату службу перервав, на що не раз нарікав переді мною, бо міг би досягти того, чого досяг Олександр Михайлович, але, гадаю, тут він лукавив, адже був старшим братом, а за традицією роду старший брат, на його ж думку, не мав бути блудним сином (єпископ Йоасаф не брався тут до уваги, як людина, що від світу відсторонилася, як це призначено ченцям); отож Іван Михайлович після ще однієї спроби почати службу надійно осів у рідній землі, як носій, знову-таки на його думку, сталості та статечності і як непохитний оборонець родових інтересів. Завдяки його діяльності та дбанню справу було, хоча й нешвидко, закінчено: покійну матінку виправдано від напасті, а шестеро селян, які взяли участь у бійці і які власне й були винуваті у вбивстві брата Жиркевича, покарано кнутом і заслано до Сибіру, саму ж Кулешівку зрито до основи – там більше ніхто не поселявся. На це Іван Михайлович мусив витратити два роки, і це стало одним із основних його аргументів, чому маємо йому вічно завдячувати, інакше маєток пішов би на розшарпання. До речі, старший Жиркевич приїжджав до матінки, заявив, що втратив і селян, і брата, а те, що селян покарають, йому без користі, що було правда; отож вимагав у матінки значного відкупу. І хоча яка лагідна матінка, але й вона не витерпіла такого нахабства, озброїлася коцюбою і, коли б хоробрий войовник не поклав ніг на плечі, то, певне, матінку могли б
