Метелики на шпильках. Б'є восьма. Повнолітні діти - Ірина Вільде

— Я бачу, що й ви чули про це! Правда, яке дітвацтво! Пан міністер цікавиться станом шкільництва і тим, як ученики вчаться. А не музикою! Га… га… чи це не смішне? Не співати в хорі! Що мені за співаки! Їм здається, що пан міністер був би хоч запримітив, що їх група не співає. Я цікавий, хто це придумав таке „мудре"? Але мені щось інакше здається. Мені здається, що хлопці інакше говорили, а інакше були б зробили на самому концерті. Вони, певно, хотіли тільки до цього нерозумного кроку намовити дівчат з нашої гімназії, щоб їх осмішити перед паном міністром. Мовляв, в українській дівочій гімназії немає ні одної музикальної дівчини. Го-го, ці хлопці не раз беруться на різні хитрощі, щоб тільки дошкулити дівчатам! Я ж сам був колись учеником! Як… як він зветься цей ученик, що й вас намовляв до цього? Хтось мені казав… я вже знав прізвище того „махера", але якось вилетіло мені з голови.

Дарка не знає вже, чи це вона сама конає на кріслі, чи тільки стоїть коло когось страшенно перетопленого острахом і мучиться від того, що не може йому допомогти. Чує тільки, як щось тепле з-під пах котиться вниз по тілі. Рештками зусилля, якого ще не поглинув страх, вона повторює собі тільки одне:

„Орест… Орест… не скажу… не скажу… не скажу…"

— Чи ви скажете мені нарешті прізвище цього збиточника? — допитується директор, нібито й не дуже серйозно.

— Я не знаю… я… — якось так незручно почала захищатися Дарка, що зразу сама відчула, як видала себе.

Він засміявся тільки з такої незугарної гри:

— Чи це така велика тайна? Я ж кажу, що я вже знав це прізвище, тільки тепер воно вилетіло мені з голови. Ой, ви, дівчата, не маєте на шеляг амбіції! Хлопці змовилися, щоб вас у дурні пошити, а ви ще бороните їх! Отже, як зветься цей „герой?

Дарка примкнула очі, знітилася в каблучку і тільки вистукувала в своїй пам'яті рівно до ритму: „Не скажу, не скажу, не скажу".

Директорові, видно, було вже забагато цієї телячої впертости. Він насупив брови, як казковий Прудивус, і запитав ще раз по-доброму:

— А як я попрошу пана професора, щоб скреслив вам невідповідні обичаї і ще раз запитав румунську, і… як пообіцяю вам, що навіть панові директорові з чоловічої гімназії не виявлю прізвища того учня… ви тоді скажете мені, хто це?

Спокуса така велика, що Дарка відвертає голову вбік, щоб не чути цього голосу, щоб не бачити тих очей, що так багато обіцюють. Вона вже нічого не бачить перед собою, тільки два тунелі маминих очей в заломаному світлі. Раз, як ті очі дивляться на неї, коли Дарка кладе перед них те нещасне свідоцтво. Другий, як ті очі мерехтять, коли читають ще раз і ще раз Дарчине свідоцтво без двійки. Ці тунелі підсуваються під Дарчині очі щораз ближче, і щораз яскравіше видно цю різницю в заломаному світлі. Дарка на мить закриває свої очі ліктем, щоб розвіяти примару маминих очей. Вона повертається лицем до директора, хоч очима не сягає вище своїх черевиків і каже:

— Я не можу його назвати…

Тільки це сказала і зразу, якби визволена, відчула, що кинула останню ставку — свої останні сумніви й вагання. Тепер вже, напевно, нічого не зрадить. Щось, наче автоматичний замок, заскочило там, усередині, викинуло всі її думки й волю по той бік директорової кімнати. В одній хвилині зрозуміла, що має перед собою ворога. Директор тепер розлютився: гримнув долонею по столі, аж папери на ньому і Дарчине серце в грудях підстрибнули.

— Що значить „не можу"? Чи ви знаєте, що тут школа і учениця мусить сказати, коли її питають? Нечуване зухвальство так відзиватись до свого зверхника! Я наказую вам зараз же сказати прізвище того учня!

Дарка мовчить.

— Ти чуєш, що я тобі кажу? — крикнув директор з таким ревом, що аж румун вибіг із сусідньої кімнати. Вибіг запінений, закукурічений, прискочив до Дарки, вхопив її своїми руками, як яструб кігтями, й потяг нею аж до шафи, аж скляні ампулки на ній задзвенькотіли.

— Ти кажеш чи ні?

— Я нічого не знаю… ніхто мені нічого не говорив… і прошу тут не битися, ніхто не має права тут термоситися! — Вона чує, що ще один рух до цієї худенької шиї, неначе в курки-голошийки, і вона перемогла б.

— Lasati, domnule, lasati (Залишіть, пане професоре, залишіть), — опам'ятовує його по-румунськи директор. — Ми знайдемо на таких упертих учениць свій спосіб.

— Можеш іти геть! Забери свої книжки і більш не показуйся мені на очі! Можеш уже не приходити до школи! Ми зуміємо приборкати таких упертюхів! Марш звідси!

Директор власноручно виштовхує Дарку за двері! Сльози не знають (звідки вони можуть про це знати?), що Дарка ще від Різдва носить у серці, мов тернину, думку про те, що її мають прогнати зі школи. (Але ж не так! Не так, як пса, але спокійно, гідно, достойно!).

На коридорі тихо, як у домовині. Від канцелярії відбиваються слабкі відгуки чиєїсь розмови: „Тепер черга на Оріховську", — пригадує Дарка і припадає безсила до стіни. І знову ця лиховісна, мертвецька тиша. Від неї ще голосніше клекотить якийсь заблуканий біль у серцю.

Аж ось чиїсь кроки дудонять на другому кінці коридору: „хтось" іде, дальше прискорює ходу, видно помітив Дарку на стіні. Дарка чує тикання якогось годинника, запах тютюну від якогось віддиху.

— Що сталося? Чого плачете, Попович?

Дарка по голосі впізнає вчителя Спілого, „свого" професора. Здіймає долоні з очей.

— Що з вами? Та ж ви зовсім підпухли! —