Метелики на шпильках. Б'є восьма. Повнолітні діти - Ірина Вільде

Дарка вийшла на коридор. Ох, неправда, що в гаморі легше чекати на когось. Тут застав її сторож: ви часом не знаєте, чи є вже панна Оріховська і панна Попович? Пан директор веліли зараз після дзвінка прийти до них. Попович — це вона. Так. Оріховської ще нема. Може, ще не приїхала, а може, тільки на годину спізнилася. Добре. Зараз після дзвінка вони прийдуть до пана директора.

— Мене й Оріховську чогось кличе директор! — впадає налякана, безголова до класи, забуваючи про те, що в такому складі класи, як тепер, нема ні одної близької душі.

Лідка сміється:

— Але ж ти перестрашена! Чекай, підвищить вам так оплату, як мені та Равлюк! Нас також звав директор до себе. Певно, що так! Ніби, чому ми мусимо більше за вас платити? Але з тебе боягуз!..

Лідка говорить з такою байдужістю, що можна б повірити їй, коли б… не ця багатомовна випадковість… що саме Поповичівну та Оріховську викликають разом!

— Доленько, не покидай мене! — зітхнула Дарка і нишком у куточку перехрестилася.

— Чого учениця бажає собі? — забув директор, що викликав Дарку.

— Я — Попович, пан директор веліли…

Лице директора скривилося, якби хтось йому капнув на кінчик язика оцту. Він глянув на записочку перед собою і спитав:

— А де Оріховська?

— Ще не прийшла. Дівчата говорять, що її поїзд приходить аж о восьмій.

— Ага, могла вчора приїхати. Пане професоре, — звернув директор свою товсту, як у буйвола шию, в другу кімнату. Румун, мов на сцені, тільки чекав цього виклику, щоб вискочити з-за дверей.

— Ось тут ваша учениця, пане професоре, — сказав по-румунськи, а Дарку питав далі по-українськи:

— Чи ви, Попович, знаєте, що маєте погану оцінку з румунської мови, а крім того, лихі обичаї за невідповідну поведінку супроти пана професора?

— Так, — призналася Дарка до гріха, бо не було куди крутити.

— А ваші батьки знають уже про це? — директор завісив одну брову високо над оком, а другу спустив низько так, що вони виглядали, як журавель коло криниці.

— Еге ж, — заговорив своїм голосочком румун, — чи батьки знають, як учениця поводиться тут супроти своїх зверхників?

— Так, — відповіла Дарка самовпевнено, нітрохи не задумуючись над тим, що говорить неправду. Десь під порогом свідомости блимнуло, що тим викрутом вона захищає не тільки себе, але й батьків.

— І, — витягнув директор шию, як кіт до шматка сала на шнурочку, — і що вони на це?

— Що тато й мама на це? — розв'язався румунові язик по-українськи, хоч здавалося, що він кожну нашу тверду шиплячу пильником надпилював.

— Говорили, що ти добре робиш? Наказували не вчитися румунської й не слухати професорів? Га? Може, ще раділи, що ти така велика патріотка, що з румунської двійку маєш?

Директора раптом задряпало щось в горлі, він закашляв і румун урвав. Наче перелякався, щоб директор не захлиснувся.

— Пан професор жартують… Я не думаю, що можуть бути такі батьки, які хвалили б дитину за те, що принесе до хати погану оцінку. Ким є ваш батько, Попович?

— Чи мама також учителька?

— Так, але мамця не вчить.

— Прошу дуже, — бідкався щиро директор, — і такий народний учитель з малою платнею стягується з усіх сил, щоб утримати дочку в гімназії, а ця дочка з вдячности за ці всі труди обрадовує батьків двійкою. Ну, і має батько чим тішитися! І що тут найсумніше! Ви, напевно, не розказали батькам, що самі ви бажали одержати таку оцінку. Я переглядав румунські задачі учениці. Є там одна щоправда „недостатньо", але можна було усно гарно відповісти і таки заробити собі на посередню оцінку. Але коли учениця зухвало, перед цілою класою заявляє, що з румунської мови може і двійку мати, тоді вже і сам Бог не може нічого порадити. І ще одно мене цікавить: я переглядав ваші оцінки з інших предметів і бачу, що Попович — розумна, здібна дівчина. Цікаво, хто підсунув вам такі думки, що румунська мова така маловартна, що з неї можна навіть двійку мати? Бо ж ви самі вже розумієте, що ми живемо в Румунії, є ми румунськими громадянами, і румунська мова в наших школах мусить бути найважливішим предметом. Отже, хто навів вас на цей фальшивий погляд щодо значення румунської мови? Прошу не боятися… я не витягну з цього наслідків! Я хочу тільки знати, хто це такий „розумний"? Отже… хто це говорив, Попович?

Дарці наче б піском в очі сипнув: дійсно, хто це говорив їй, від кого і де вона чула, що румунська мова без граматики і літератури? Хто?

— Учениця не може відразу пригадати собі… Це нічого… — директор оглядається за румуном, а той відразу розуміє, що він тут уже зайвий, і виходить до другої кімнати. Ще й двері зачиняє за собою.

— Прошу сідати, — говорить директор так ввічливо, що Дарка вмить розуміє: бідний директор! Він теж боїться перед цим румуном заговорити тепліше до своєї учениці.

— Прошу сідати, — просить ще раз директор. Дарці якось ніяково сідати перед ним, як перед рівним.

Хоч він і директор, а Дарка тільки учениця, хоч провина по Дарчиній стороні, та він забуває це все. Пам'ятає тільки, що вони обидвоє українці і розмовляють без свідків.

— А що то обіцяли вам батьки за гарне свідоцтво? — питається директор по-батьківськи.

М'який, лагідний тон цієї доброї людини відкриває перед Даркою всю глибину її негідного вчинку супроти батьків. Як сміла вона прийняти подарунки за гарне свідоцтво, коли так напевно, знала, що свідоцтво буде із двійкою? Її напружені, спрацьовані нерви не в силі довше опиратися. Щаслива, що знайшла когось, кому може довірити найболючіше