Метелики на шпильках. Б'є восьма. Повнолітні діти - Ірина Вільде

— Прошу пана директора. Татко не знає, що я маю двійку… вони мені стільки подарунків накупили, що я не могла признатись. Але, прошу пана директора, я направду не винна за цю двійку.

— Так!? — порушується директор, аж стілець поскрипує під ним.

— То ви через те не мали відваги признатись батькам до поганої оцінки, щоб не робити їм прикрости? Так? Чи це аж так дуже боліло б батьків? Чи, може, ви боїтеся кари? — хоче все-все знати цей батько — не директор.

І Дарка признається у всьому:

— Мене ніколи дома не карають. Може, навіть не лаяли б мене за це. Тільки мамі було б дуже прикро… і татові.

Директорові робиться жаль Дарчиної мами:

— Гм, можна б ще направити лихо. Я міг би, може, ще якось впросити пана професора, щоб подарував вам таку невідповідну поведінку в класі… гм… А з самого предмету… чи ви з румунської усно добре підготована?

— Я все… все… кожний уступ, кожний віршик знаю, — дуже зраділа Дарка.

Дарка погодилася вже з цим і звикла до думки, як, зрештою, звикаємо до кожного нещастя, коли воно тягнеться довго, що це свідоцтво — останнє в її житті. Але тим упертіше проявляється таке близьке Дарчиній вдачі себелюбство, щоб мати це останнє свідоцтво „чисте". Свідоцтво, коли воно перестає бути перепусткою до вищої класи, піврічне свідоцтво — безвартісне. І це Дарчине останнє свідоцтво теж втратить свою фарбу, і для всіх буде важне тільки те, що Дарка не ходить більше до школи. Ніхто, може, й не спитає про оцінки її останнього свідоцтва. Це Дарка розуміє. А проте — це свідоцтво мусить бути без жодної двійки. Страх, смертельний, білий страх перед маминим докором, що Дарка, мамина дитина, обманула маму, спалює Дарку на вугілля.

Дарка знає і те (Господи, чого то вже не знаємо в тому віці!), що багато дітей оббріхує своїх батьків. Дарка, якби цього конче хотіла, могла б навіть із свого життя пригадати чимало таких випадків, коли то треба було… змалювати мамі трохи інакше ту чи іншу справу, як вона в дійсності була. Але перед самими народинами Славочки виринуло між мамою і Даркою щось таке, що замало сказати спаяло їх між собою — воно відкрило їм жили і змішало разом їхню кров. Є такі хвилини в житті людини, коли серце з серцем зливається так, мов крапля води з своїми посестрами. І в таку хвилину мама з Даркою присягнули собі одна одну ніколи в житті не обманювати. Ніколи-преніколи. І тому Дарка менше боїться смерти, ніж почути від мами:

— І ти знала заздалегідь про двійку і замовчала про це переді мною? І ти оббріхувала свою маму?

Ніколи не зрозуміє її мама, що ця брехня, що ці муки, які вона перетерпіла — це все було тільки для спокою маминого серця. Дарчине серце не знає дешевих жертв. Не знає половинчатости у своєму захопленні, стриманости — у своєму відданні. Вона хоче такий самий княжий дар кинути на жертвенник справи, як і татко. Якою дешевою ціною є, мабуть, свідоцтво з поганими обичаями та двійкою! Чи ж не мав би права перший-ліпший зробити їй докір, що вона тільки тому дала себе втягнути в цю змову, щоб з честю вийти із своїх двійок? О, Дарка Попович мусить мати право — хоч би довелось його зубами вибороти — сказати тим усім, що питатимуть, чому вона не ходить до школи: „Дивіться! Ось тут моє останнє свідоцтво. Воно бездоганне! Я могла б з ним перейти до вищої класи, але… я жертвувала його і себе для справи!"

Директор, здавалося, передумав щось:

— Гм, можливо, що можна буде ще щось зробити. Але учениця мусить пригадати собі і сказати мені, зрозуміло, тільки мені… хто наговорив вам на румунську державу? Властиво, що румунська мова буцімто маловажна, що з неї українка може навіть двійку мати. Не пригадуєте собі, хто говорив таке? Де ви щось таке чули? Це не мусіло бути в школі. Могло бути і поза школою…

Дарка похнюплює голову: смішний цей директор. Та ж це її татусь назвав румунську мову циганською, без літератури і граматики. Та хіба тільки татусь? Дивно, дійсно дуже дивно, що директор не знає, що всі такої думки про румунів… Дуже дивно і якось підозріло звідкись приймає вона вістку, що аж тепер не сміє собі нічого „пригадувати".

— Десь я чула щось таке, про що пан директор говорять, але не можу пригадати собі. Ніяк не можу… думаю і не можу.

Може, нарешті скінчаться ці допити. Чого він хоче від неї? З великої прихильности до Дарки позбавити татуся посади? — виповзає з-під Дарчиного серця вузька гадючка підозріння. Тому, що директор мовчить, Дарка підводиться з крісла: отак чкурнути з цієї канцелярії, щоб аж закурилось за нею. Директор знову садовить її в крісло:

— Ви — вільна на цю годину, не кваптеся.

Хтось стукає у двері. Це сторож:

— Панночка Оріховська з четвертої вже є.

— Нехай зачекає в кабінеті.

Дарка зривається мимохіть: Наталка! Хоче одним словом перекинутися з нею, хоч би тільки крізь шибку побачити вираз її обличчя. Дарка не вміє пояснити собі цієї внутрішньої конечности побачити Оріховську, не знає того зачарованого слова, що хотіла б його переловити від неї. В неї тільки замрячене передчуття, що невблаганне, невідкличне нещастя спаде на їх голови без цього порозуміння.

Директор бере Дарку за підборіддя (гадючка під серцем починає сичати: уважай, уважай!):

— Чи ви, Попович, не чули десь про те, що українська гімназія не має брати участи в концерті на честь пана міністра? Не було мови про щось таке в нашій гімназії?

Ще малою дитиною Дарка впала раз з яблуні. Тепер з цілою виразистістю відновилися ці вражіння: перед очима замиготіли чорно-жовті плями,