Таємна історія - Донна Тартт
Як же це все далеко від Плано та заправки мого батька.
— Якщо я запишуся на ці ваші дисципліни, то вони всі йтимуть грецькою? — запитав я.
— Звісно ж, ні, — розсміявся він. — Ми вчитимемо Данте, Верґілія, все таке інше. Та я б не радив зараз іти й одразу купувати примірник «Прощавай, Колумбе»[13]. — Така сумнозвісна вимога існувала до першокурсників-англістів. — Пробачте вже мені таку вульгарність.
Мої плани збентежили Жоржа Лафорґа, коли я розповів йому про них.
— Це дуже серйозний крок, — проказав він. — Ви ж розумієте, наскільки обмеженими стануть ваші контакти з іншими викладачами, з університетом?
— Він хороший учитель, — заявив я.
— Ніхто не може бути аж настільки хорошим. Крім того, якщо між вами раптом виникне якесь непорозуміння або ж ви зазнаєте від нього несправедливості, то ніхто з кафедри вам не зарадить. Ви вже пробачте, але я не бачу сенсу сплачувати тридцять тисяч заради можливості вчитися в одного-єдиного викладача.
Я думав був скерувати його запитання до Благодійного фонду Гемпден-коледжу, але стримався.
Лафорґ відкинувся на спинку крісла.
— Пробачте, але мені здається, що елітарні до снобізму цінності такої людини мали б викликати у вас відразу, — правив він далі. — Чесно кажучи, я вперше чую, щоб він приймав студента, якому компенсували настільки значну частку вартості навчання. Оскільки Гемпден-коледж — демократичний заклад, то ґрунтується на інших засадах.
— Якщо Джуліан узяв мене, то не настільки він уже й елітарний.
Сарказму француз не вловив.
— Я навіть готовий припустити, він просто не в курсі, що ви на стипендії, — серйозно провадив він.
— Що ж, якщо й не знає, — здвигнув я плечима, — то я не збираюся ставити його про це до відома.
Джуліан вів заняття у себе в кабінеті. Студентів у нього було дуже мало, і, крім того, жодна аудиторія не могла дорівнятися до його класу в комфорті або приватності. Він сповідував теорію, що учні краще навчаються в приємній несхоластичній атмосфері; і ця його розкішна теплиця, де буяли квіти посеред зими, насправді становила такий платонівський мікрокосм, яким, на думку Джуліана, і мала бути навчальна аудиторія. («Робота? — якось здивовано поцікавився він у мене, коли я згадав у розмові якісь аудиторні завдання. — Ви справді вважаєте, що те, чим ми займаємося, можна кваліфікувати як роботу?» — «А як же інакше мені це кваліфікувати?» — «Особисто для мене це чудовий різновид гри».)
По дорозі на своє перше заняття я побачив Френсіса Абернаті. Той по-воронячому дибав лукою, немов чорний птах, за яким майоріло та лопотіло чорне пальто. Він ішов замислений, курив сигарету, але від самої думки про те, що він може мене помітити, я сповнився незбагненних переживань. Тому пірнув у дверний отвір і почекав, доки Френсіс пройшов.
Проте піднявшись на майданчик біля сходів, що вели до Лікею, я з жахом побачив його на підвіконні. Кинувши на нього хуткий погляд, я вже збирався був пройти далі в хол, як раптом він сказав:
— Зажди. — Врівноважений голос належав типовому бостонцю, майже британцеві.
Я озирнувся.
— То ти наш новий neanias? — глузливо поцікавився він.
Новий молодий чоловік. Я підтвердив.
— Cubitum eamus?
— Що?
— Нічого.
Він переклав сигарету в ліву руку, а праву простягнув мені. Худа й тонкошкіра, немов у дівчини-підлітка.
Хлопець і не подумав представлятись. І після короткої незатишної паузи я йому назвався.
Той наостанок затягнувся сигаретою й викинув її у відчинене вікно.
— Я знаю, хто ти.
У кабінеті вже були Генрі з Банні; перший читав книгу, а другий, влігшись на парту, гучно та щиро говорив до товариша:
— …ознака поганого смаку. От що воно таке, старий. Я в тобі розчарований. Я тобі віддав належне, але, ти вже мені пробач, розраховував на трохи більший savoir-faire[14] з твого боку…
— Доброго ранку! — привітався Френсіс, заходячи за мною та зачиняючи за собою двері.
Генрі підвів голову, кивнув і повернувся до читання книжки.
— Привіт, — озвався Банні й додав, побачивши мене: — О, мої вітання! Ти нізащо не повіриш, — звернувся він до Френсіса, — але Генрі придбав собі ручку Montblanc.
— Справді? — перепитав Френсіс.
Банні мотнув головою в бік чаші з блискучими чорними перами на столі Джуліана.
— Я його попереджав, казав, щоб він остерігався. А то Джуліан іще подумає, що він її поцупив.
— Ми були разом, коли я її придбав, — не відриваючись від читання, проказав Генрі.
— І почім такі штуки зараз? — продовжив допит Банні.
Жодної відповіді.
— Та кажи вже. Скільки? Триста баксів за штуку? — Довжелезний, він уже майже повністю з ногами лежав на парті. — А колись ти все торочив, які вони потворні. Казав, що нізащо у світі не писатимеш нічим, крім звичайної ручки. Правда ж?
Мовчанка.
— Дай-но я ще раз подивлюся? — спитав Банні.
Поклавши книгу, Генрі витяг перо з нагрудної кишені й поклав на стіл.
— На! — промовив він.
Банні взяв ручку в руки й покрутив між пальцями.
— Це наче товстий олівець, якими я писав у першому класі. Наслухався Джуліана?
— Я просто хотів перову ручку.
— Але ж хіба обов’язково такої марки?
— Мені вже набридла ця розмова.
— Мені здається, це ознака поганого смаку.
— Не тобі, — різко перебив його Генрі, — щось розказувати про смак.
Надовго запанувала тиша, під час якої Банні всівся на стілець і відкинувся на його спинку.
— От подивімося, чим ми тут усі пишемо, — почав новий полілог Банні. — Франсуа, ти ж такий самий каламарний перодряп, як і я, хіба ні?
— Більш-менш.
Він тицьнув на мене пальцем, немовбито вів якесь обговорення на ток-шоу:
— А ти, Роберте, як там твоє прізвище? Чим там навчають писати у вашій Каліфорнії?
— Кульковими ручками, — відповів я.
Банні розмашисто кивнув.
— Щира душа, джентльмени. Прості смаки. Одразу виклав усі карти на стіл. Мені це до вподоби.
Відчинилися двері, і зайшли двійнята.
— Бане, ти чого так верещиш? — сміючись, запитав Чарльз і ногою захлопнув двері за собою. — Тебе чутно аж на початку холу.
Банні з самого початку повів
