Таємна історія - Донна Тартт

Донна Тартт

Таємна історія

Бретові Істону Еллісу,

чия щедрість завжди мені зігріватиме серце,

та Полові Едварду Мак-Ґлоїну,

моїй музі й меценату, щонаймилішому другу, який тільки може бути в цілому світі.

Я питаю про становлення філолога і стверджую:

1. Молода людина зовсім не може знати, ким є греки та римляни.

2. Вона не знає, чи здатна довідатися про них.

Фрідріх Ніцше. Невчасні міркування

Тож, будучи вільними від інших занять, спробуймо поквапно, як роблять це оповідачі, зайнятися — хай лише на словах — цими людьми задля виховання.

Платон. Держава. Книга друга

Пролог

У горах танув сніг, і Банні був мертвий кілька тижнів, перш ніж ми збагнули всю серйозність нашого становища. Адже, розумієте, він уже був мертвий протягом десяти днів, коли його знайшли. В історії Вермонту його пошуки стали одними з наймасштабніших: нацгвардія, ФБР і навіть армійський гелікоптер. Університет тимчасово закрили, припинив роботу лакофарбовий завод у Гемпдені, а люди прибували з Нью-Гемпширу, півночі штату Нью-Йорк і навіть далекого Бостона.

Важко повірити, що невигадливий задум Генрі міг так добре втілитись, незважаючи на всі непередбачувані події. Ми не планували ховати тіло в недоступному місці. Та й, насправді, не ховали його взагалі, покинувши на місці падіння і сподіваючись на випадкового перехожого-нещасливця, що міг би натрапити на труп до того, як його всі зшукалися б. Сама по собі історія дуже проста і зрозуміла: непевне каміння, на дні яру тіло з переламаним карком та сліди каблуків у болоті, що з’їжджали вниз; не більше й не менше — трагічна пригода на природі, і цим усе могло скінчитися, тихим плачем та камерним похороном, якби не сніг, що випав тієї ночі; він укрив тіло без сліду, і за десять днів, коли врешті прийшла відлига, нацгвардійці, ФБРівці та шукачі з міста зрозуміли, що весь цей час вони тинялися сюди-туди по тілу, збиваючи покрив ногами до консистенції льоду.

Важко повірити, що така буча зчинилася через подію, до якої я частково був причетний, і ще важче — в те, що я проходив крізь усе це: камери, однострої, чорний гурт, розпорошений горою Катаракт, ніби мурахи в цукорниці, — так і не викликавши ані крихти підозри. Та одне діло — проходити крізь, а цілковито інше — вибратися звідти. Колись мені здавалося, що я давно й назавжди покинув той яр одного квітневого дня, проте зараз я цього зовсім не певний. Шукачі вже розійшлися, життя навколо заспокоїлось, а я збагнув, що можна було роками уявляти себе деінде, а насправді так і лишитися стояти в першій траві край грузької прірви, де небо супиться над тремким яблуневим квітом і в повітрі вже чується перший морозець від снігопаду, що пройде вночі.

— Що ви всі тут робите? — здивовано поцікавився Банні, коли натрапив на нас чотирьох, що вже чекали його.

— Молоду папороть шукаємо, — відказав Генрі.

А потім ми перешіптувалися в підліску — останній погляд на тіло, востаннє роззирнулися навколо: чи не впустили якихось ключів, не загубили окулярів, чи всі зі своїми речами? — і цугом поверталися через ліс. Я кинув погляд назад, крізь парость, що зімкнулася на стежці одразу за мною. І хоча я пам’ятаю шлях додому, перші самотні сніжинки в сосновому бору, задоволену тисняву в машині, ніби ми були сім’єю, яка вирушала у відпустку, з Генрі, котрий кермував, зціпивши зуби, об’їжджаючи всі баюри, та всіма нами, що вихилялися з сидінь і теревенили, мов діти; хоча я пам’ятаю ту довгу жахливу ніч, яка чекала на мене попереду, й усі довгі жахливі дні та ночі по тому, — мені просто варто озирнутися через плече, як усі роки миттєво спадають, і знову я бачу позаду той яр, чиї зелено-чорні схили виднілися за паростю, — картину, що ніколи мене не покине.

Гадаю, колись я міг мати надію на різні історії, тепер же ніяких інших. Це єдина історія, яку зможу розповідати.

Книга 1

Розділ 1

Чи існує така річ, як «фатальна помилка» — ця ефектна чорна тріщина, що розколює ваше життя навпіл, — поза межами літератури? Раніше мені здавалося, що ні. Тепер я схильний вважати, що так. І, напевне, моя — це похмуре прагнення мальовничості будь-яким коштом.

А moi. L'histoire d'une de mes folies[1].

Мене звуть Річард Пейпен. Зараз мені двадцять вісім, і до дев’ятнадцяти років я ніколи не бував ні в Новій Англії, ні в Гемпден-коледжі. Я каліфорнієць за місцем народження і, як нещодавно з’ясувалося, — за вдачею. Останнє довелося визнати тільки-но, бо від фактів нікуди не дінешся. Хоча яке це має значення?

Я виріс у Плано, маленькому кремнієвому селі на півночі. Ні сестер, ні братів. Батько хазяйнував на бензоколонці, мати сиділа вдома, доки я не підріс, а життя не стало скрутнішим, після чого вона також пішла працювати — відповідати на телефонні дзвінки в конторі великого заводу з виробництва мікросхем під Сан-Хосе.

Плано. Слово викликає в пам’яті автокінотеатри просто неба, типову забудову і хвилі теплого повітря, що піднімаються над асфальтом. Без років, проведених там, можна було б обійтися; їх не шкода, ніби пластикового стаканчика. Що по-своєму також певного роду дар. Поїхавши з дому, я вигадав собі нову передісторію (яка набагато краще вдовольняла мене), повну ефектних і спрощених впливів; барвисте минуле, легко доступне розумінню незнайомців.

Засліплений своїм фіктивним дитинством (у якому знайшлося місце численним басейнам, цитрусовим садам та чарівним батькам-гульвісам із шоу-бізнесу), я повністю забув про його прісний оригінал. Власне, коли згадую своє справжнє дитинство, то мало що виринає в пам’яті взагалі, крім понурого нагромадження об’єктів: кросівок, із яких я не вилазив цілий рік, розмальовок та коміксів з універмагу, старого гумового м’яча, що ним