Цензор снів - Юрій Павлович Винничук
— Ну, нарешті, — тішилася вона надворі, — я думала, що вмру з нудьги за всі ці дні.
— Невже вони вас нікуди не відпускали?
— Вечорами ні. Удень я швендяла по музеях, кінотеатрах, парках. До мене постійно чіплялися тупоголові типи, до того ж тупоголовими вони були вже на око. Ще не підійшов, а бачу, що він дурний, як аґрафка[7]. Але я всім казала, що нічого не розумію, і йшла далі.
Вона помовчала трохи, роззираючись, мовби вибираючи місцину, куди можна було піти, а тоді запитала:
— Так, а куди ви мене поведете?
Я розсміявся.
— Я гадав, що то ви мене кудись ведете, бо я тут уперше. І це була ваша ініціатива.
— Тільки не кажіть, що ви з нею не згідні.
— Ні. Я з охотою прогуляюсь, і мені однаково, куди йти.
— Тоді знаєте що... поверніться до ресторації, візьміть пляшку шампана і підемо над річку. А там будемо сидіти на лавці, милуватися вогнями на річці, слухати її плюскіт і пити вино.
— Ага, ви збираєтеся надолужити те, що не вдалося випити за вечерею?
— Ви здогадливі. Ну, то як? Підете?
Коли я повернувся, її не було. Я безпорадно роззирався, коли раптом почув за спиною сміх — вона підбігала з боку готелю.
— А що — злякалися? Я передбачливо заскочила до «пана Едзя»[8].
Мені подобалася її безпосередність, невідомо, чи багато львів’янок могли б отак завиграшки признатися в тому, що відвідали кльозет. Я згадав, як у свої вісімнадцять, сперши півкавуна, пішов на побачення і, хоч тиснуло добряче, так і не признався, що хочу відлучитися в нагальній потребі, та ледве дочекався, коли можна було провести дівчину додому, а тоді скочити в перші-ліпші кущі.
Ми забрели на берег річки, знайшли порожню лавочку і справді сиділи та дудлили вино з однієї пляшки, а вона навіть не зауважила, що я не прихопив келихів. Вона багато сміялася, розповідала про те, чим займалася у Львові — грала на фортеп’яні, у відбиванку, малювала і читала книжки. Батьки останнім часом намагалися видати її заміж за синів своїх добрих знайомих, але їй не хотілося втрачати свободу, вона сама ще не знала, чого хоче і ким хоче бути, може, музикантом, а може, художником, а ще вона захоплена математикою і бігає на лекції до Банаха та інших світил. З ріки повіяло прохолодою. Я скинув маринарку і накинув їй на плечі, вона з вдячністю зиркнула на мене і притулилася.
— Якщо хочете, можете мене поцілувати в щічку, — сказала вона тихим покірним голосом.
— Чому тільки в щічку? Наші вуста за посередництвом пляшки вже й так цілувалися.
Вона розсміялася і підставила вуста, але вони були міцно зціплені й сухі, так що вдалося лише її цьомкнути. Я і не сподівався на щось більше, мені було приємно, що маю з ким погомоніти. Ми допили пляшку і повернулися до готелю. Там Ірма приклала вказівний пальчик до своїх вуст, відтак до моїх і побажала чарівних снів. Щойно діставшись до номеру, я відчув, як сильно хочу спати. Наступного дня ми з Ірмою вирушили на прогулянку відразу після сніданку, батьки не мали нічого проти, очевидно, отримавши повний звіт про прогулянку вечірню і переконавшись, що кавалер жодного разу не вийшов поза межі порядності.
— А знаєте, — сказала Ірма, — Оттава ділиться на дві частини — франкомовну і англомовну. І в тій франкомовній, що оно видніється за тим собором, ніхто вам і слова англійського не скаже. Такі уперті, що страх. А я по-французькому знаю лише кілька фраз. Тому, коли мала бажання поласувати французькими тістечками, вдавала німу — просто тицяла пальцем і чарівно всміхалася. Як гадаєте? У мене справді чарівний усміх?
Вона скорчила гримасу, а я ствердив, що усміх не просто чарівний, а фантастичний. Ми вийшли до каналу Рідо, на якому гойдалися невеликі яхти й човни, на обох берегах чипіли рибалки з вудочками, а вгорі цигикали чайки. Далі дійшли до парку, що оточував парламент, і милувалися скульптурами королів та різних достойників у набундючених позах. По обіді мене зморив сон, і я проспав до самої вечері, і той вечір був такий самий, як і попередній, спочатку я вечеряв з Ґредлями за одним столом, а потім з Ірмою знову сиділи на лавці над річкою і пили шампана, і знову я отримав того самого скромного цьомка, а на третій день, коли по вечері став пакуватися, вона прийшла до мого номеру, сіла глибоко у фотель і, махаючи ніжками, спостерігала, як я складаю речі. Потім зітхнула і сказала:
— Із ким я тепер питиму шампана на лавочці?
— Потерпіть. Може, у Львові вдасться випити.
— Ха! У Львові! Там тисячі підступних очей і тисячі підступних вух. Ніби не знаєте, що Львів — велике село. В одному кінці чхнули, а в другому — «на здоров’я» кажуть. Але стривайте... ви ж будете в Ґданську? Наш пароплав прибуде туди за тиждень. Я вам напишу. Звісно, якщо ви чекатимете.
Я сказав, що з приємністю погуляю з нею Ґданськом, писати мені можна на аероклуб, але вже за десять восьма і пора йти. Вона підвелася, обняла мене за шию і подарувала знову той самий сухий і короткий цьомк, який ні до чого не зобов’язував і нічого не віщував, тоді відступила на крок, схилила голову набік і запитала:
— Ви розчаровані? Але я вас заспокою. Усе дуже просто. Я ще не цілувалася по-справжньому ні з ким. У день, коли я нарешті з кимось поцілуюся, небо розітнуть електричні розряди, прогуркоче грім і завалиться дерево, вражене блискавкою.
— Ого! — Я засміявся. — З вами може бути небезпечно.
— Саме тому я не надто наполягала, щоб батьки відпустили мене летіти з
