Цензор снів - Юрій Павлович Винничук
— Вітаємо в Канаді! — гукнув він і простяг руку. — Забирайте свої речі, там вас чекає авто.
— Котра година тут?
— Половина першої. Ви прибули вчасно, як ми й розраховували.
Я скинув з себе тепле вбрання, узяв наплічника і зіскочив з літака.
На шосе стояло два авта, з одного махав рукою чоловік у шкірянці, біля другого стояв чоловік у сірому плащі й сірому капелюсі, виглядав на боса. Він лише кивнув. Я озирнувся. Той у комбінезоні ще з кимось таким самим витягали скриньки, звільнивши їх від бальонів. Невже там справді пошта?
— Вітаємо, містер Шуберт, — потиснув руку водій. — Мене звати Френком. Вас поселили в готелі «Король Ґеорґ». їхати нам туди добру годину, то, мабуть, вам після такого рейсу варто подрімати. На обід ми не встигаємо, зате вас чекатиме щедра вечеря.
Я не став перечити й за мить провалився в сон. Прокинувся від водієвих штурханців.
— Приїхали, ось ваш готель. Маєте три дні відпочинку, а позавтра о восьмій вечора я заїду за вами. Виліт о десятій.
III. Андреас
1
У мене ніколи не було жодних політичних переконань, зате було велике бажання жити і то жити в гаразді, вільно й весело, наче метелик, це так чудово — жити, щоб жити. Ніколи не пробували? А дарма, тільки таке життя й приносить найбільше задоволення — життя задля життя, щоправда, це не так просто, бо життя сповнене різноманітних перепон, які доводиться долати, але мені поки що це вдається, цим я відрізняюся від свого батька. Мій батько скидався на перекотиполе, куди його тільки не заносило! От він начебто мав сформовані політичні переконання. Хоча, як я про нього можу судити, якщо ніколи його не бачив? Але з огляду на те, що мама про нього оповідала з глибоким смутком, так воно й було — неприкаяний був чоловік, поліг десь у бою з москалями, навіть невідомо, де його поховали. Ні, мені так жити не подобалося, імені баглося все в своєму життя облаштувати так, аби воно рухалося по колії — рівно, без вибоїн, без перепадів.
В певний період я відчув у собі порожнечу, спочатку вона займала зовсім небагато місця, але з часом стала розширятися, пучнявіти й наповнювати мене, наче бальон повітрям, і я бачив уже себе не людиною, а бальоном, який може будь-хто копати й гнати вперед проти моєї волі, а я лише буду звільна котитися, котитися і дякувати Творцеві, що бодай кочуся, хоч і під ударами ніг, але таки кочуся, а не лежу десь у фосі в болоті, нікому не потрібний. І тоді мені спало на думку, що так далі продовжуватися не може, не можу я більше зоставатися безвільним бальоном, якого невідомо хто надмухав, мушу вирватися з-під копливих ніг, задушити порожнечу в собі, випустити її з себе і наповнити себе чимось, що дає волю до життя, породжує спрагу перемог, я постановив собі, що повинен вибиватися на поверхню будь-що-будь, які б гурагани не бушували над головою. У мене було одне-єдине бажання, що керувало всіма моїми вчинками, змушувало коритися і бунтувати, стелитися і бити чолом у стіну, — це було бажання вижити будь-якою ціною, і ціна виживання не мала жодного значення, вона могла бути різною, могла бути й жалюгідною, і неможливою, але мусила бути, і якою б вона не була, вона завше була меншою за ту мету, яку я ставив перед собою — вижити. Те, що мені доводиться виживати коштом інших, не повинно мене спиняти, я не можу жити життям інших, у мене є лише одне моє життя, і я його мушу прожити так, аби потім згадувати з приємністю, а не вести підрахунки всім моїм вчинкам, які з погляду літ хотілося б переграти, виправити, скрасити, як то часто буває. Я прагнув жити гак, аби ні за чим не шкодувати, інакше знову перетворюся на бальон, і хтось знову буде мене котити в безвість, а я не знатиму, хто він, і буду цим мордуватися, вганяючи себе в розпач.
Увесь свій вільний час я вбивав за книжками, я напихався ними, як корова запашним сіном, жадібно і безсистемно, книжки мене вчили добра і зла, але зло переважало, хоч і не було це зло надто шкідливим, бо воно поверталося до мене добром, зло то носило на собі ореол добра, то обрамлювало його, і я бачив, що без зла добро було б кволим і безпорадним, не варто боятися зла, якщо воно повернуте назовні, бо це, як наїжачені списи римського легіону, зло оберігає і дає відсіч, це зброя, яку носиш з собою. Усі книжки в мене були почеркані, пописані, рідко можна було натрапити на сторінку з чистими полями й не підкресленими рядками, бо я не просто читав, а виправляв, дописував, перекидав горіцапки думку того чи іншого автора, зважував її на тиглях свого сприйняття і або піднімав до рівня вибраних, або опускав до рівня люмпену, тавруючи своїми ж заувагами. Усі ці чужі думки скидалися на табун диких коней, щойно об’їжджених, завдяки мені чужі думки ставали розтлумаченими та освоєними, в такі моменти я відчував себе кимось, хто формує свідомість мас, веде їх кудись до обрію, виховує їхню духовну міць, хоча насправді я був ніким, я був маленьким слабеньким хробачком, який угвинчується в книжку і точить її, користі з того нікому не було, та й шкоди не було, але зате я таким чином витіснив із себе порожнечу, я чув, як вона з розпачем і болем залишає мене, щоб ніколи не повернутися, а я в уяві своїй виростав до співавтора книжки й мріяв зустрітися коли-небудь з ним та показати свої виправлення та зауваги. Цікаво було б поспостерігати за його реакцією.
2
Я, Андрій Попель, народився у Харкові в 1914 році, батько мій зостався десь у Галичині, а мама, вже
