Цензор снів - Юрій Павлович Винничук

— Гадаю, вони можуть мене наздогнати в Брістолі.

— Можуть, — кивнув капітан. — Ви не тутешній? Чую з вашої вимови. Мабуть, німець?

— Яз Польщі.

— Ага... я так думаю, що вони нас переженуть і будуть чекати в порту. Тобто ми до порту доберемося раніше від них, але заходити в порт і причалювати будемо довго і нудно. Баржа це вам не яхта. Бо ж і чалити доведеться кормою, а не провою.

Він знову налив. Я запитав:

— І що ж ви порадите?

— Треба вам зійти раніше. Щойно почнемо підпливати до порту. Коли будемо минати порожні баржі, я сповільню хід, і ви перескочите на іншу.

Я подякував, ми ще перехилили по чарці, погомоніли, а незабаром пролунали знайомі гудки. Ми вийшли на палубу, на березі заблимали вогники.

— Вже час, — сказав капітан. — Станьте з правого краю. Я скажу, коли стрибати.

Баржа розвернулася, сповільнила хід і стала поволі вповзати в порт. За кілька хвилин вона опинилася за метр від однієї з барж. Капітан кивнув, ми потиснули руки. Я переліз через перила і стрибнув на баржу. Край прови перед перилами другої баржі був завбільшки з півтора фута, але мені вдалося вчепитися руками за перила і не звалитися у воду. Я помахав капітанові рукою, він відповів. А далі я розгубився, не знаючи, що робити. Довкола панувала ніч. У порту зараз будуть сновигати мої переслідувачі. Чи не краще переночувати на цій баржі, а на світанку рушити далі? У мене виникло ще більше різних цікавих ідей, але якраз ця перемогла. Я знайшов великий сувій линв під брезентом, умостився на ньому і натягнув на себе брезент із головою. За хвилю вже спав мертвим сном.

Прокинувся від крику чайок. Світало, але довкіл залягла густа імла. Я виповз з-під брезенту і роззирнувся. Порт починав прокидатися теж, десь щось котили, вантажили, але все оддалік, і не видно було нічого. Я не став зволікати і, користаючи з туману, покинув порт. Дорогою думав про переслідувачів і розмірковував, де б вони могли зараз бути. Про те, що я прямую до Ґданська, вони здогадувалися, однак не могли знати, якою саме дорогою. Ніч вони, мабуть, провели спочатку в порту, а зараз можуть пильнувати двірець, контролюючи напрямки на портові міста півдня Англії. Чи в цей список входили також потяги на Лондон, важко сказати, але саме туди я і збирався. Це десь біля ста двадцяти миль. Однак іти на двірець було ризиковано.

Було холодно, я підняв комір. На одній з каварень господар саме піднімав ролети. Заки я туди дійшов, він почепив табличку «Open». Я подумав, що варто все добряче розмислити за кавою та зігрітися, і замовив до кави дві канапки з шинкою та два пампухи, политих люкром. Потім хвильку повагався і узяв п’ятдесят грамів коньяку. Крім мене в каварні більше нікого не було. Я запитав, чи можу скористатися телефоном. Господар нічого не мав проти. Я попрохав телефоністку з’єднати мене з довідковою залізниці. Ніжний жіночий голос привітав мене і поцікавився, чого потребую. Мене цікавило, чи завершився страйк і чи потяг на Лондон зупиняється лише на головному двірці, чи ще десь. Ні, тільки там, страйк завершився, все гаразд. А яка найближча станція? Бат. Я подякував.

— Це всього тринадцять миль, — сказав господар. — Вам потрібно в Бат?

— Так.

— Зараз поїде туди наше авто. Ми возимо звідти молоко.

— Он як. Чудово. Скільки я повинен заплатити?

— Зроблю вам знижку. Ви рідкісний гість. У такий час у мене ще відвідувачів не було. А знаєте чому? Бо відкриваємося о шостій ранку. Але вчора я засидівся тут з друзями, то вже й заночував. Біля п’ятої прокинувся, покрутився туди-сюди та й думаю: я й так не сплю, то чого б ото й не відчинити каварню? Аж тут і ви.

Дзиґар на стіні показував за двадцять шосту.

— Водій буде через п’ятнадцять хвилин, — сказав господар, помітивши мій погляд. — Заїдете туди за яких півгодини.

Я поснідав і цмулив коньяк, коли з’явився молодик. Він привітався і запитав, скільки цього разу брати бідонів.

— Чотири, — відповів господар. — Ось цей пан тобі допоможе, а ти його закинь до Бата.

— Я завжди радий попутникам, — відповів хлопець і звернувся до мене: — Ходімо.

Я пішов за ним у глиб каварні, де було службове приміщення і стояли порожні бідони, та поміг йому завантажити. Я потиснув руку господарю і сів біля водія. Дорога на Бат бігла вздовж ріки. Ми погомоніли про се, про те, а за півгодини і справді були на передмісті Бату. Там я зійшов і поквапився на двірець. Доїхав без пригод. У Лондоні мав за мету потрапити на летовище і пошукати когось із нашого клубу, бо звідти часто літали до Лондона. Мій розрахунок виправдався, я знайшов того, кого шукав, і він забрав мене до Ґданська.

4

Так моя авіаційна афера завершилася. Більше випробовувати долю я не важився. При нагоді виговорив Ріхтеру все, що думаю про його стрийка. Ріхтер був дуже здивований, чи вдавав здивування, але вибачився. Роботи в мене не було, і я готовий був ухопитися за будь-яку. В авіаційному клубі товклися не тільки летуни, заходили сюди й люди з інших сфер, отже, я вбивав тут усі свої вечори, чекаючи на манну з неба. І вона капнула знову з Осипом, який привів до мого столика колишнього летуна Віллі Гольца. Тепер він працював у прусському казині в Сопоті, а Сопот належав до вільного міста Гданська й устиг перетворитися на курортне місто, яке постійно розросталося і приваблювало розмаїтих небесних птахів. Віллі запропонував попрацювати в казині і мені. Я знав, як виглядає праця круп’є, але одна річ бути спостерігачем, а інша виконавцем, однак мене заспокоїли, що йдеться не про посаду круп’є, а про працю в бригаді охорони.

— З 1933-го, відколи до влади прийшли нацисти, вони й у казино запхали свого носа, — розповідав Віллі. — Недавно звільнили кількох круп’є, що були євреями чи скидалися на євреїв. Декого посадили за шахрайство. Так що тепер є кілька вакансій. Але на круп’є треба