Гетьман, син гетьмана - Юрій Михайлович Мушкетик

Цей текст я назвав повістю. Зізнаюся, я далеко не впевнений, чи це повість. Може, це дещо белетризований історичний нарис чи белетризована історична хроніка, але так воно лягло на папір, просто мене віддавна мучить отсей відтинок нашої історії, на якому ми згубили нашу незалежність і який називають Великою Руїною. Це роки, сповнені важких нежиттєдайних змагань, неключимих підступів і тиску наших сусідів, безуспішної, нерозумної боротьби власних зверхників за владу, за булаву, доносів, наклепів, ударів з-за рогу. Це роки, рясно залиті кров’ю козаків, сльозами дітей, воланням вдів, на що ніхто не зважав. Цей відтинок історії вельми схожий на нинішній, і хоч сьогодні не ллється так кров, як тоді, але не поменшало безголів’я, не поменшало нікчемної боротьби за владу й не побільшало прагнення дійти згоди в ім’я свого народу, в ім’я України. Я аніскільки не сподіваюся, що хтось із цих безумців схаменеться, але якщо хтось із читачів замислиться й стане твердо на українській землі, мені того буде достатньо.

— Юрасю.

Мовчання.

Спираючись на важку, сучкувату, полаковану палицю, Хмельницький ступив на край рундука.

— Юрасю.

— Я тут.

Звів очі д’горі. Посеред широкого двору ріс велетенський волоський горіх, сонячне проміння грало в широкому різьбленому листі, стрибало зайчиками по стовбуру.

— Я тут.

— Чого ти туди заліз?

— Білки крадуть горіхи.

— Нехай крадуть. Вони також хочуть їсти… І жити. Злазь.

— Та… не можу.

— Став праву ногу на гілку, що нижче, а сам тримайся за ту, на якій сидиш. А тепер ліву ногу на гілку, яка нижче.

Юрась зістрибнув на землю. Дивився знизу вгору на батька. І тому враз тонко-тонко защеміло в серці: такий був схожий Юрась на його самого. Тільки якийсь мовби сонний, чи понурий.

— Біжи за Тясмин, на луг, — кивнув головою ліворуч, — і скажи косарям, нехай ідуть пити горілку. Ні, стій. Не так. Скажи, що борщ уже зварився.

Юрась підтюпцем рушив до воріт. Одне плече нижче, друге вище, й сам якийсь недоладний. Хмельницький сів на лавицю ґанку. Його погляд упав на «свиню» на лавиці. Свиня — з величезного огірка-жовтяка. Прорізаний рот, очі, чотири палички — ноги, хвіст з нехворощини. Звісна річ — різав Юрась. Уже шістнадцять, а він… О-хо-хо-хо-хо! Тиміш у його віці вже ширмував шаблею. Той був воїном. Трохи розбишакуватий, неслух, але… А Юрась…

Схитнувся — запекло в грудях. Посередині грудей, у ямці. Але то — серце. Він знав. Уперше це сталося кріпко… До цього поболювало за швидкої ходи або коли підніме щось важке. А тоді… Тоді йому нагло впала звістка про злу раду під Вітебськом. Зрадили москалі. Зрадили його, Переяславську угоду, першим пунктом якої була спільна боротьба проти ляха до повного визволення України-Руси. Поляки ж поманили дурних московитів, сказали, що після смерті короля московського царя оберуть на польський трон. І вони зійшлися в наметах під Вітебськом, учинили односторонній мир, а козаків, які прознали про те збіговисько, не пустили в намети. Отоді Хмельницький розпасіювався, зірвав зі стіни шаблю і вар’ював, і скипав та гукав: «Підемо до турка! До чорта в зуби, але тільки не до москалів!» Не пішов. Отоді йому вперше гостро запекло в грудях. Отоді гірко пошкодував про деякі свої попередні дії.

Але й після того був настав просвіток. Козаки власними силами вигнали ляхів з Білорусії, одвоювали Могилів, Старий Бихів (там дістав смертельної рани наказний гетьман, ніжинський полковник Золотаренко), й тоді ж Хмельницький, який вже почувався хворим, виправив на Польщу корпус під рукою наказного гетьмана, київського полковника Ждановича. І той корпус у спілці з військом семигородського князя Ракоція Дьєрдя Другого взяв Краків і Варшаву. Але Москва направила туди свій корпус — розкладати українське військо, діяли підкупом, махлярством, страхали, козаки почали хитатися, й корпус вернувся. Тоді ж москалі почали виганяти козаків з білоруських міст. Тоді й стався в Хмельницького другий серцевий напад.

Тепер ось… Тепер ось надходить край. Це знав, це почував. І на кого він покине все? Ну, господарство… Тут він розпорядився, є кому доглянути. А Україна? Хто її догляне, додбає?

Увечері зажадав, щоб усі вийшли з покою, залишивши його з Юрасем. Лежав на ліжку, застеленому турецьким килимом.

— Юрасю, сядь сюди. — Взяв за руку. — Юрасю, добігає нитка мого прядива до краю. Ну-ну, тільки не пускай сльозу. Все в законі Божому, всі приходимо й відходимо. Я своє прожив. Літав на конях, сік ворогів шаблею, кохав… Ось вас, дітей, у мене шестеро. Чотири дочки, гарні дочки. І ви з Тимошем гарні… — Глибоко зітхнув. — Немає його. Тільки ти. Усе на тобі. Кермував, проривався, помилявся. Того не вернеш.

І стали в очу дві найбільші помилки. Перша — це коли після перемоги під Жовтими Водами, під Корсунем, далі під Пилявцями, зупинився. Погромив ляхів, розсіяв, треба було вдарити ще раз, востаннє. Особливо після Пилявців. Жовті Води, Корсунь — це його удача, та й військовий розмисл. Там з обох боків війська було небагато, трохи як більше по п’ять тисяч. Правда, польське військо добірне — пограничний корпус. А під Пилявцями — там уже була громохка битва: з кожного боку трохи більше як по сто тисяч, у поляків важкі й легкі панцирні гусарії, драгунії, а з допоміжними, всілякими стременними, обозними — то і всі триста тисяч. Важка то була перемога, але ж і зацна, й важлива. А він і після неї все літо стояв,