Джури козака Швайки - Володимир Рутківський
— Ну й погрався!… Куций ледь не гигнув з переляку!
Санько поглянув на хмари, за якими ледь прозирало сонце, і заквапився:
— Мені вже час. Треба дідові помогти.
— Я тебе проведу, — напросився Грицик.
Дорогою він розповів, як йому жилося у пастуха Рашита. А жилося йому там непогано. Цілими днями випасали вони коней з Рашитовим сином Махмутом. Заодно вправлялися на шаблях і вчилися один у одного мови.
— Рашит казав сусідам, що купив мене на невільницькому ринку в Кафі.
— А зараз що він скаже?
— Що віддав мене своєму братові, який живе в Криму…
Грицик ішов, зосереджено дивлячись під ноги. Де-не-де з-під снігу виступала вода.
— Цього літа я, мабуть, знову подамся до Рашита. Швайка каже, що мені треба добряче вивчити їхню мову й звичаї. Я ж, Саньку, хочу бути таким вивідачем, як Швайка. А ще Рашит каже, що я дуже схожий на татарча…
Санько зміряв поглядом товариша з голови до п’ят. Щось ніби і є в ньому татарське. А може, то лише здається.
— Що, схожий? — запитав Грицик.
— Та ніби ні, — відказав Санько.
— Це тому, що я одягнений по-нашому, — пояснив Грицик. — А коли одягаюся по-їхньому, то Рашит каже, що я вилите татарча.
Санькові чомусь замуляло на душі. Довгими ночами він не раз мріяв, як разом з Грициком буде козакувати. Та, видно, не судилося. Він, мабуть, житиме так, як живе нині дідо Кудьма. Лікуватиме поранених та хворих, вчитиме вовків служити людям. І зрештою, стане відлюдником, як і дідо Кудьма…
Від таких думок Санько не втримався і тяжко зітхнув.
— Ти чого? — здивувався Грицик.
— Просто так, — ухилився від відповіді Санько.
Біля двох старих осик друзі зупинилися.
— Ану, давай ще на шаблюках! — вигукнув Грицик.
Вони завжди тут змагалися. Бо при дорослих козаках змагатися нецікаво. Тільки й чуєш:
— Не так, Грицику, руку тримаєш! А ти, Саньку, пом’якшуй удар. Та не так! Ану, ще раз!
А тут, без глядачів, можна змагатися як завгодно.
— Я — козак Швайка! — вигукнув Грицик і його шабля засвистіла в повітрі. — Ну, татарчуку, начувайся!
— А я молодий козак Кудьма! — вигукнув Санько і теж схопився за шаблю. — Не буде тобі, бусурмане, пощади!
Як же гарно видзвонювали в повітрі шаблі! Як завзято зійшлися на герці бійці! Білка, що зопалу визирнула з дупла, перелякано чкурнула аж на самісінький вершечок. Заєць, що звівся на задні лапи біля куща калини, чкурнув так, що за ним аж закуріло. Проте безвусі лицарі нічого не помічали.
— А, клятий ногайцю, ти ось так? — вигукував Грицик. — То на тобі!
— Щоб козак Кудьма відступав? Не бути цьому ніколи! — волав Санько і раз за разом викрешував жмути іскор з Грицикової шаблі.
Нараз між ударами до них долинув якийсь незрозумілий звук. Хлопці завмерли. Звук долинав із снігових заметів на протилежному кінці галявини. Тримаючи шаблюки напоготові, хлопці без найменшого остраху подалися у той бік.
Першим зойкнув відчайдушно сміливий козак Швайка:
— Ведмідь! Тікаймо!
— Ой! — вихопилося і в молодого козака Кудьми.
Так, це був ведмідь. Величезний, скуйовджений, він ішов на чотирьох лапах, змахував кудлатою головою і глухо ревів.
Санько й не зчувся, коли його понесло услід за Грициком. Затим юні відчайдухи почали мінятися місцями. То Грицик обжене товариша, то Санько наддасть так, що здавалося, ніби Грицик не біжить, а перебирає ногами на місці. Щоправда, в Саньковій голові тіпалася думка, ніби він чинить щось не так. Та щоб зважити на неї, треба було зупинитися бодай на якусь хвильку, аби все гарно обміркувати. Проте розмірковувати не було часу. Ведмідь ішов по їхньому сліду. Глухо ревів і, зрештою, теж перейшов на чвал.
— Мамо! — мимоволі вихопилося у Санька.
— Ой, рятуйте! — підтримав його Грицик. Тепер він боявся навіть озирнутися.
Вгору, вниз. Стрибок через кущ, знову вниз… А ревіння все посилювалося. Грицикові здавалося, що пазуристі лапи от-от вчепляться йому в потилицю.
Здається, те ж саме ввижалося і молодому козакові Кудьмі.
Хлопці вже не кричали і не кликали на допомогу. Тільки стиха повискували тоненькими, як у новонароджених цуценят, голосами.
Вгору, вниз… Через стовбур, через вимоїну…
Зненацька перед ними виросла згорблена постать. Це був
