Джури козака Швайки - Володимир Рутківський

Нижче за течією, на самому обрії, бовваніла химерна гора Кам’яниця. Вона була схожа на перевернутий догори дном казан, котрий невідомо коли залишив на Дніпровому березі якийсь велет.

— Ну то як — подобається? — перепитує дід Кібчик.

— Хто його зна, — обережно відказав Вирвизуб. — Дивлячись для чого…

— А для того, що ми отут будемо жити для себе, — дід Кібчик тицьнув пальцем у порізаний яругами берег, — а отам, — кивнув на Кам’яницю, — для ординця.

— Зачекай… Хочеш сказати, що в цих яругах ми зведемо курені, триматимемо коней, а коли налетять татари — боронитимемося на Кам’яниці?

— Саме так, і не інак, — кивнув дід Кібчик. — Кращого місця для оборони не знайти. Там і печери є, аби від вітру заховатися, і колодязь. Ми з Кудьмою свого часу не раз там зупинялися. І коли вміло відбиватися, то один зможе вистояти проти цілої сотні. Головне, аби сторожа не проґавила появу ординця.

— А чи надовго нас вистачить, коли татарва обкладе Кам’яницю з усіх боків? — засумнівався Вирвизуб. — Їм же поспішати нікуди. Розкладуть багаття, поставлять шатра, пустять пастися коней…

— Не буде їм де пастися, — запевнив дід Кібчик. — Випалимо геть усе довкола, жодної травини не залишимо. Бач, пали її хоч зараз!

І справді, трави довкола стояли жорсткі, бурі. Вони, здавалося, лише чекали іскри, аби спалахнути до півнеба.

Вирвизуб посмикав рудого вуса, гмукнув щось сам до себе, а тоді звелів правити до берега. А наступного дня всі братчики зі своїм скарбом перебралися до яруг.

Було братчиків не так вже й багато — біля двох сотень. Тож роботи вистачало всім. Хто видовбував у найнеприступніших місцях землянку та випасав коней, хто вдень і вночі на чолі з Вирвизубом стежив за степом чи бився з татарськими роз’їздами. А найсильніші братчики, кленучи все на світі, викочували на вершину Кам’яниці важезні брили.

— Нічого, хлопці, піт кісток не ломить, — підбадьорював їх дід Кібчик. — Зате буде що скидати на голову татарві.

До грудня козаки затягли на гору майже все каміння, що було довкола. Проте не встигли дух перевести, як дід загадав іншу роботу: поливати водою і без того круті схили Кам’яниці. Квапився дід, підганяв до краю стомлених братчиків і все тривожніше позирав у бік степу — чи не з’являться на обрії ногайські орди.

Проте й грудень уже минув, і січень крижаним холодом дмухнув на землю — а татарів не було видно. Лише в середині січня звідкілясь із-за дніпровських порогів до Кам’яниці пробився нащадок великокняжого дружинника Остап Коцюба з трьома десятками своїх хлопців. І тоді з’ясувалося, що татарам хоч і муляла Кам’яниця, як порохня в оці, однак Остап зі своїми козаками, що розташувалися в дніпрових плавнях майже навпроти Перекопу, непокоїв їх куди більше. То ж тисячі ординців навалилися на дві Остапові сотні і, зрештою, витиснули їх з плавнів. Півтори сотні втратив Остап Коцюба, але татарів полягло чи не вп’ятеро більше.

— Тепер наша черга, — сказав дід Кібчик, і Вирвизуб наказав сторожі потроїти пильність. Швайці він нічого не наказував, бо той і так тижнями блукав невідомо де. Швайка стежив за переміщенням орди лише одному йому відомими способами.

І все ж ледь не проґавив появу ординців.

— Якби не оцей ось Грицик, — сказав він і пригорнув хлопця до себе, — то захопили б нас татари, як ластів’яток у гнізді.

— Це ж чому? — звів брови дід Кудьма. — А Барвінок де був?

— Він поранив лапу, тож я дав йому трохи перепочити. А сам перейшов на маяки.

— Але ж це небезпечно, — зітхнув рудий Свирид. — Маяк у нічийному степу і маяк у степу татарському — то різні речі.

— Нічого, якось викручуємось, — посміхнувся Швайка. — Отож дав я знати Грицикові, що вертаю до Дніпра, і поїхав собі. Був переконаний, що татари знаходяться не менше, ніж за півтора переходи до Кам’яниці. Так маяки показували. А вони, виявляється, без перепочинку гнали до Кам’яниці. Та я цього, кажу, не врахував. Аж біля самих плавнів чую: хтось мене наздоганяє. Озираюся — Грицик. А далі… То як воно далі було, хлопче?

— Та як… — знітився від загальної уваги Грицик. — Я побув ще трохи на могилі і збирався вже вертати до шатра…

— Ти у Рашита жив? — запитав Каліберда.

— Еге ж, у нього. Вже почав сходити, аж дивлюся — з боку Шафира мигнуло. Я кинувся назад і замаякував Пилипові. А потім думаю: а що, коли він не побачить? Він же казав, що збирається до Дніпра…

— А таки не бачив, — визнав Швайка.

— То ж я скочив на коня і подався навздогін, — закінчив Грицик.

— Спаси тебе Бог, братику, — сказав Швайка. — Все ж таки ми встигли підняти хлопців і перебрати ся до Кам’яниці. Ледь видерлися по линві нагору — аж перед нею геть все зачорніло від ординця.

Швайка замовк і потягся до кухля з