Джури козака Швайки - Володимир Рутківський

БИТВА НА КАМ’ЯНИЦІ

Санько навіть не завважив, як на ньому опинилися чобітки та кожушок.

Швайка оглянув його з усіх боків і вдоволено усміхнувся:

— А що? Гарно. Вміє дід Кібчик шити, нічого не скажеш.

Гарно то воно гарно. Та хіба роздивишся, що на тобі, в такій темряві? То ж Санько з Грициком хутенько вислизнули надвір.

Насамперед хлопці стали розглядати чобітки. Диво, а не чобітки! Таких у їхньому селі ніхто не мав. А що вже казати про кожушок! Санько і в дорослих такого не бачив. Кращий навіть, аніж у Грицика. Бо в того кожушок уже засмальцювався на рукавах, і одна пола була трохи надрізана.

— Де це ти його так розірвав? — поцікавився Санько.

— З татарином на шаблях бився, — відказав Грицик.

У Санька перехопило подих.

— Як — зі справжнім?

— Еге ж. Тільки з малим. З сином того Рашита, пам’ятаєш?

— Але ж Рашит ніби товариш Швайці…

— Та ми ж не навсправжки билися. Просто змагалися на дорослих шаблях. Я, Саньку, майже місяць прожив у Рашита. Вчився їхньої мови, доки Пилип ходив до Криму.

Санько заздрісно зітхнув. Ет, уміють же якось влаштовуватися люди! Он Грицик, як свій, живе у татарській сім’ї, Швайка до Криму ходить… І тільки він, Санько, нидіє у Вовкулацькому куті, як болотяний сич.

— Ану, покажи, яка в тебе шабля, — зажадав Грицик і видобув з піхов свою. Шаблі у них виявилися майже однаковісінькими. Щоправда, трішечки заважкі, та то нічого. Головне — справжні майже козацькі шаблюки, а не вирізані з дерева!

— А ти битися на справжніх шаблях умієш? — запитав Грицик.

— Вмію, — відказав Санько. — Дідо Кудьма навчив. Він колись, знаєш, яким козаком був?

— Був та загув, — зневажливо пхекнув Грицик. — Куди йому до Швайки чи Вирвизуба!

І тут же злякано озирнувся на замасковані двері. Хоча й не видко було діда Кудьми, проте, кажуть, він усе знає і все чує. Тільки б не почув цих Грицикових слів!

— Ану, захищайся! — гукнув Санько.

Задзеленчали шаблі. Барвінок знудьговано відійшов убік. Йому чомусь не подобалися ці змагання між своїми. Зате Бровко з Лиском виявилися справжніми поціновувачами шабельного двобою. Мабуть, тому, що вперше його бачили.

Гарно бився Грицик. Відстрибував, пригинався, замірявся то зверху, то з боків, і в останню мить міняв напрямок удару. Та ще встигав і повчати:

— Не став шаблю впоперек удару! Тримай м’якіше!

— А я й ставлю косо, — відказав на те Санько. — А так умієш?

Він ковзнув шаблею по Грициковій зброї, а коли вона от-от мала дзенькнути об ефес, зненацька з силою натис на руків’я. Грицикова шабля вирвалася з рук і відлетіла на кілька кроків.

— Отакої! — обурився Грицик. — А я саме збирався показати цю хитрість тобі!

— Тю, я її давно вже знаю, — пхикнув Санько.

— Хто тебе навчив? — ревниво поцікавився Грицик. Він був переконаний, що з усіх козаків лише Швайка вмів так ударити. Ну, може, ще Вирвизуб.

— Кажу ж тобі — дідо навчив.

— Ану, давай ще!

Проте змагатися далі не судилося. Прочинилися двері, і з землянки визирнув Остап.

— Гей, козачата! — гукнув він. — Обід вичах!

По обіді дід Кудьма розгладив бороду і зажадав:

— А тепер розкажіть усе, як воно було на Кам’яниці. Тільки не перестрибуйте з п’ятого на десяте.

Остап зі Швайкою перезирнулися.

— Розказуй ти, — сказав Остап. — Я — що? Я надійшов в останню мить.

І Швайка почав розповідати.

З його слів виходило, що все почалося з діда Кібчика. Наприкінці вересня той вициганив у Вирвизуба дві плоскодонки, гукнув своїх воронівців і заходився разом з ними гасати вгору та вниз по Дніпру. Братчики вже й обурюватися почали, бо ж треба було знаходити якесь затишне місце і влаштовуватися на зиму — а дід гасає, мов курка з яйцем. Проте дід Кібчик на ті кпини не зважав. Закінчилося тим, що одного дня він прихопив з собою ще й Вирвизуба і поволік його за Переволочинський брід — туди, де береги сходилися найближче і на звивині ріки шаленіла течія. Не допливаючи до того місця, дід наказав хлопцям зупинитися і запитав Вирвизуба:

— Ну, як — подобається?

Вирвизуб звівся на ноги й озирнувся. Навпроти збігав до води горбистий берег, помережаний численними ярами і зарослий столітніми деревами.

— Гарне місце для зимівлі, — сказав Вирвизуб. — Кінному не пробратися, а піший нам не страшний.

— Не страшний, коли