По дорозі в Казку - Олександр Олесь
— О, як він любить нас!
— Як жалує він нас...
Він. Брати мої! Зійшла зоря над нами. Заблисла нам мета. А ще недавно так ми сном глибоким спали і вірити не вірили в ніщо. Життя було для нас повільним умиранням. Родились ми на те, щоб в той же день почати умирати, бо смерть була для нас не гірша від життя. Тепер же будем жить на те, щоб жить. Тепер горіть на те, щоб дужче розгорітись.
Яке велике щастя!
— Він справді ту тропу знайшов, що вдень виводе з лісу.
В і н. Я в Казку вас веду, брати мої, у Казку! Там день, там сонце золоте!..
— Так він веде нас в Казку?
— А ти не чув?! Він нас веде у Казку. і
Дівч [ина]. Мені колись казали, що в Казці тій живуть крилаті люде. По двоє крил у.кожного, і навіть у дитини. Я дуже хочу вгледіть Казку.
— А я останусь тут.
(Згодом). Та ви усі хіба йдете?!
— Не знаю... я іду.
— І я.
— І я іду. Я нізащо тут не лишуся.
— І я.
— І я.
— То, може, й ми, стара, помалу підемо за ними?..
— Авжеж... подибаєм. На старість, може, сонце вгледим.
— То всі йдемо? Голоси. Усі, усі, .усі!
Він. Світає! То ранку чистого пробивсь крізь хмари листу усміх дивний і нас, стріваючи, вітає. Привіт тобі, прекрасний ранку! За всіх братів прийми від мене привітання. (Вдаючись до юрби). А ви... вже на
ногах?! Ви вже готові йти за мною? Я бачу — все лахміття ви забрали!
Покиньте все: нас ждуть там оксамити!— Оксамити!
— Оксамити!
— Покинь!
— Покинь!
— Покиньте!
— Ні, краще все давайте в купу зложимо. Коли б, не дай нам Боже не дійшли, повернемось назад і розберем, хто що зоставив.
— Чого ми вернемось?
— У ліс вертатись знову?!
— Ти божевільний!
— А може, він сказав і правду?
— Може, й правду.
— Спитай у Його.
Підходе до Нього.
— Скажи: невже ми можемо сюди вернутись знову?
В і н. Хто в Казку йшов хоча вві сні солодкім, той в ліс уже не вернеться ніколи!.. Для того ліс труною, пеклом здасться. Немов орел, прикутий до землі, той буде в небо рватись доти, аж доки серце не порве.
Брати мої! Я вас веду у Казку. Усі, усі за мною! (Він розхиляє віти і йде, за ним юрба).
Завіса
