По дорозі в Казку - Олександр Олесь

— Іди сюди!

— Піти б йому назустріч: піймав він, може, що..; не донесе, не вдерже.

— Ходімо ближче.

— От ще — іти! Його ніхто не посилав, — хай сам же і шукає. Голос

(ближче): А де ви? Де ви? Сюди, сюди до мене!

— До його — чуєте? Він кличе нас. І як його вовки не з'їли?

— І не злякавсь! Відважний!

— Він, може, порося піймав та рота затулив йому, щоб свині не почули. Піду йому назустріч: цікаво дуже глянуть.

Він (вривається в гурт). Брати мої! Вставайте!

— А що таке?

— Що сталося? Кажи мерщій.

В і н. Вставайте всі! Ні, всі вставайте!

— Та ти кажи: ми й лежачи почуєм.

— Занадто ти ще молодий, щоб нам, старим, вставати.

В і н. Не стану я казать, поки не встануть всі, не стану!

— Дивись, який гарячий! Божевільний!

— Давайте встанем. Га? Устанем?

— Доведеться...

— А що ж? Хіба нам важко?

Встають.

В і н. Брати мої! Я радість вам приніс велику. Я радість вам приніс!

Сам Бог навів мене, брати мої, на стежку.

Голоси:

— На що? На стежку?! Не може бути! Ми скрізь тут навкруги шукали, ми всі шукали й не знайшли. Хто з нас шукав?

— Ось я шукав.

— І я.

— І я шукав.

— Та ти ж далеко не ходив, — за кущ пішов, постояв, а зараз кажеш, що шукав.

— Та й ти, коли на те уже пішло, і ти далеко не ходив. Ти навіть під кущем заснув!

В і н. Брати мої, тропа!

— Яка тропа? Тобі приснилось, може?

— Нащо даремно нас підвів із землі? Я встав, мовляв, якесь там диво сталось: кілком убили звіра або козу піймали у тенета.

— І я чекав якогось дива...

— І я чекав.

Він. Брати мої, тропа! З цього страшного лісу, де вічнаніч стоїть, вона веде у день рожевий, вона веде до сонця! Брати мої, до сонця!

— Сусіде, ти бачив сонце?

— Ні, але мені казали, що сонце, єсть.

— А я вві сні його колись угледів — сяє!

— А я раз зліз на дерево високе, а вітер як хитне гілля дерев, мені в очі так і ударив промінь. Я б, може, і осліп, так баба чимсь мені присипала обидва ока, і все пройшло.

Він. Що кажеш ти? Я бачив сонце і дививсь на його. Очам воно дає єдину втіху. Ходімо ж ми назустріч джерелу утіхи!

— Ти сам іди, а ми і тут свій,вік як-небудь доживем.

— На те живем, щоб вік дожити.

— До сонця кличеш ти, — для нас дорога це далека, а от як з лісу вийдеш ти і день ясний угледиш, вернись до нас та й нам розкажеш. А то ми чуєм: день та день, а де він — нам ніхто не скаже.

В і н. Брати мої! Зоря зійшла над нами!

— Яка зоря? Він божевільний зовсім!

Дивляться вгору.

-Ніякої зорі.

-І я не бачу.

-І я.

Він. Заблисла нам мета в тумані. З метою жить не те, що без мети. Мета знімає з плеч вагу велику і крила нам легкі дає. Сліпі з метою йдуть, як зрячі.

— Постійте, чому це він усе говорить? Тут є старші від нього.

Молоді голоси. Нехай! Нехай! Слова його як струмінь ллються.

— Вони дають якусь надію.

— Вони на серце падають.

— Вони знімають гніт з душі: мені немовби легше стало.

— І мені.

— І мені.

Він. І я вас поведу до світлої мети — тропа веде до неї. Що тут тропа лежить, про це я знав ще змалку. Мені казав один мандрівець, що той,