Андріївський узвіз - Володимир Діброва
Хлопці так захоплюються міфотворенням, що не чують, як гуркоче і зупиняється на їхньому поверсі ліфт, і як звідти виходить двійко коротко стрижених прояв з однаковим вовчим поглядом. Цей погляд діє на хлопців як стоп сигнал. Він вирубає думки, регіт та всі природні реакції, крім хіба найпримітивнішої. Але завдяки їй вони за секунду опиняються в ліфті, тиснуть на нижню кнопку і вириваються на мороз — хтось без портфеля, хтось без шапки — зате живі.
Що це за люди? І що вони роблять на ще незаселеному ніким поверсі?
Всі ці питання хлопці обговорюють в іншому будинку, що його на початку століття змурував якийсь заможний промисловець. Тепер те, що мислилося як рай для однієї родини, дає притулок безлічі видів і форм життя. Сходи тут з мармура, на стелі, а подекуди й на стінах, і досі в’ються рештки ліпного орнамента, на підлозі з-під нашарувань життєвого потроху проглядає мозаїка, незнищенна, як татуювання, й не гірша, ніж в Помпеях.
Це не є їхнє улюблене парадне, зате тут немає ліфта, і одразу видно, усіх, хто заходить з вулиці. За ті пару років, що вони сюди учащають, вони стали свідками двох похоронів, кількох крадіжок (взимку зникають санчата, навесні — самокати, восени — необачно виставлені мішки з картоплею) і появи трьох нових дитячих візків. А із інших подій тут були пожежа й розподіл майна у зв’язку із розлученням. Тричі сюди викликали міліцію, а швидку допомогу — чотири рази. Інші факти: у кількох квартирах є фортепіано, у кожній другій — гітара, в одній завжди роблять домашню ковбасу, внизу живуть алкаші, на останньому поверсі — кощавий відставний капітан зі сліпою вівчаркою, а на третьому поверсі з-поза пошкрябаних дверей, коли б хлопці повз них не проходили, завжди хтось погрожує комусь: "от здохну — почухаєтеся!".
Невже це, питає студент своїх товаришів, і є життя?
Тобто?
Для чого ці люди живуть?
На що, питають його товариші, ти натякаєш? Все, що в нас було, ми допили. Хіба що ти десь заникав троячку?
Які у нас, питає їх студент, перспективи?
I тим самим натякає на те, що йому, обдарованому, але так досі і невідомому поету-пісняру, немає місця у цьому вулику життя. Якби він був за кордоном, то його б давно вже помітив якийсь менеджер або продюсер, котрий би запропонував йому контракт на кілька альбомів і турне по всьому світу. На гонорар студент купив би собі маєток, розводив би коней і побудував би там студію. А тут? У нас шлях до визнання пролягає кривими вуличками, назви яких — компроміс, безпринципність та зрада ідеалів. I немає такої стежки, яка б вела до незалежності. У цьому лабіринті (звідси й назва його програмної пісні — "Лабіринт") на все існують правила, і кожен спонтанний крок викликає підозру.
До речі, кажуть йому на це товариші, ти, здається, казав, що сьогодні твої знайомі грають десь на танцях? В клубі якогось заводу. То, може, пішли? От і заспіваєш нам там щось своє. Де той клуб?
Студент опирається. Так, він хотів би, щоб люди почули його, але ж не зараз.
Чому ні?
Тому, каже він, що я не готувався.
Що там готуватися? Береш гітару…
А крім того, каже він, я ще ніколи не виступав перед справжньою публікою.
От, нарешті, і виступиш! А ми тебе підтримаємо! А тоді насшибаємо на пляшку і відсвяткуємо твій дебют.
Студент лякається, але піддається на умовляння. Вони їдуть у заводський клуб, знайомі проводять їх через службовий вхід, у перерві між танцями, коли музики розходяться хто в буфет, хто в туалет, студент бере гітару, вилазить на сцену і починає співати пісню протесту про видовбані у вапні ходи і про мільйони смертей. Але чи то гітара не була як слід направлена, чи просто з незвички, чи тому, що мікрофон фонив, але факт той, що хамська публіка зачала свистіти, зігнала його зі сцени і, якби не друзі, то й побила б. Вокально-інструментальний ансамбль мусив урвати відпочинок, щоб кинути в маси свій найскаженіший ритм. Десять хвилин запального танцю — і вся злоба вийшла з мас гарячим кінським потом.
Студент не пригадує, хто і як витягнув його з юрмиська. I де поділися всі його товариші, він не знає. Надворі — ніч, він сидить на лаві, в скверику, біля кінцевої зупинки трамвая, поруч — його одногрупник, який робить ковток, спльовує й передає студентові пляшку. Сніг зійшов на тому тижні, але варто сонцю сісти, як сюди з холодного льоху вилітає вітер і, немов порожні бляшанки, ганяє туди-сюди не прибрані з осені листя та пил.
Студент прикладається до вина й каже, що тепер для нього все втратило сенс.
Чому?
Тому що, каже він одногрупникові, тепер…
Згорблений чоловік, мабуть, водій останнього трамвая, замикає на ніч своє господарство, переступає через лабіринт рейок і боком гулькає в темряву.
Ну?
