Твій на місяць - Анастасія Соловйова
— Стій! Ну що за маячня? — скидаю голову і обурено зазираю у його зелені очі. — Люди щодня завдають один одному болю, навмисно чи ні — не має значення. Але коли любиш — багато чого пробачаєш. З Данилом і з мамою в тебе тепер добрі стосунки, вони ніколи не згадають минуле, в якому ти був мудаком. Про Наталю нічого говорити не буду, я її не знала. А з приводу мене ти помиляєшся: Ромо, мені добре поруч з тобою. Я ніколи не відчувала себе настільки щасливою. Ти зрозумів і прийняв мене, підтримав, з'їздив до рідного міста і побив Ярика. Боже, я назавжди запам'ятаю, як братик корчиться від болю і майже ридає. Ти помстився за мене, хоч я нічого не просила. Я чудово знаю, що за тиждень ми розійдемося. І в цьому знову ж таки не буде твоєї провини. Ти про все заздалегідь попередив, це я сама погодилася на подібний вид стосунків: без обіцянок і зобов'язань. Все буде гаразд, я сильна. Викинь уже страхи з голови і дихай вільно.
— Мені буде важко тебе відпустити, — ледь чутно визнає він.
Хочу прошепотіти: "Так не відпускай". Але натомість накриваю його губи своїми. Ми цілуємось м'яко, неквапливо. Насолоджуюся його смаком: проводжу язиком по нижній губі, злегка відтягую її, відпускаю, потім проникаю трохи глибше, але швидко усуваюсь і легенько цілую в самий куточок рота.
— Що відчуваєш, коли б'єш людину? — згадую, що на мені немає одягу та оглядаю кімнату у пошуках футболки.
Поруч на підлозі валяється сорочка Роми. Не замислюючись, надягаю її, застібаю на три ґудзики. Натягую комір на ніс і вдихаю улюблений запах свого чоловіка: кедр, бергамот та зелені яблука. Жмурюсь, зовсім забувши про задане питання. Коли розплющую очі, бачу перед собою Романа, який дивно усміхається.
— Тобі пасує, — його погляд випромінює якийсь особливий блиск. Від нього мурашки повзуть по шкірі, а серце наче обіймають і зігрівають зсередини.
— Це я тонко натякаю на те, щоб ти ходив по квартирі з голим торсом, — бентежусь від його чоловічого пронизливого погляду, жартую за звичкою.
— Добре, — з усмішкою киває він. Виливає холодну каву і заварює нову. — Коли б'єш людину, найчастіше відчуваєш зневагу до самого себе. Що опустився до примітивних пацанських розбірок, а не зміг вирішити проблему більш цивілізованим способом. Простіше кажучи, піддався емоціям, коли потрібно включити мізки. Але трапляються випадки, коли без фізичного насильства не обійтися. Як сьогодні, із Яриком. З такими нікчемностями безглуздо розмовляти, вони розуміють лише силу кулака.
Я підходжу до Роми, беру його праву руку і помічаю на ній нещодавні сліди бійки. Обережно торкаюся губами до кожної подряпини, мріючи ввібрати його біль, залікувати рани і розвіяти будь-які сумніви. Рома шумно втягує повітря, заплющує очі і опускає голову на моє плече. Куйовджу його волосся, обіймаю міцно, слухаю, як за вікном виє січневий вітер.
— Ти не хочеш щось приготувати? — обхоплюю долонями чашку з кавою і лукаво посміхаюся. — Якраз дізнаюсь, наскільки ти талановитий у куховарстві. Ти мусиш хоча б у чомусь бути посереднім.
— Виклик прийнято, — сміється Роман.
Через годину я їм найсмачнішу у світі домашню піцу.
