Твій на місяць - Анастасія Соловйова

У вівторок ми з Ромою все ж таки йдемо в кіно на комедійний бойовик. І фільм мені подобається. Я хапаю пальцями сирний попкорн, запиваю його кока-колою, скоса поглядаю на Романа, щоб помилуватися його широкою усмішкою. Сміюся над якимось жартом, і навіть не знаю, чи кіно справді таке веселе, чи то в мене дуже гарний настрій. Люди навколо регочуть, мабуть, справа не тільки в моїй п'яній ейфорії.

Коли ми виходимо на засніжену вулицю, я навіть не можу згадати сюжет фільму.

— Як тобі кіно? — питає Роман, коли ми п'ємо каву в якійсь забігайлівці.

— Непогане, — знизую плечима. — Думала, буде гірше.

— Ти зовсім не любиш кінотеатри?

— Просто завжди є речі, які мене більше цікавлять.

— Але зі мною ти погодилася піти в кіно.

— З тобою я піду куди завгодно, — дивлюся на сніг, що падає за вікном. І чомусь згадую нашу першу розмову цього року: я ловила ротом сніжинки, а Роман сміявся і строїв із себе зарозумілого мудака. Здається, це було так давно.

— У четвер ми з братом та друзями влаштовуємо посиденьки у мене вдома. Не хочеш до нас приєднатися? — тихо питає Роман. Накриває мою руку своєю долонею і допитливо дивиться у вічі.

Пригадую я ці четверги. Минулого тижня трохи розум не втратила, бо поспішно вирішила, що Рома привів до себе дівчину.

— А у ролі кого я там буду? — мій голос пронизаний гіркотою.

Роман напружується: щелепа кам'яніє, в очах з'являється холод, а пальці нервово стукають по дерев'яній поверхні.

— У ролі мого друга, — нарешті відповідає він впевненим голосом. — Ти ж насправді мій друг, Асю.

Що ж, не найгірший варіант.

— Ні, Ромо, це нікуди не годиться. Ксю розповіла, що ти запрошуєш до себе друзів разом із їхніми дівчатами. А я не твоя дівчина. Отже, я буду зайвою на ваших посиденьках.

Він нічого не відповідає. Тільки дивиться з якимось болючим розпачом.

Цієї ночі ми вперше не займаємося сексом.

— Коли ми їдемо до тебе додому? — запитує Рома в п'ятницю.

— Завтра.

Серце неприємно ниє від однієї лише згадки про сім'ю. Страшно зустрітися знову з мачухою, з огидним Яриком, з непостійним батьком, який то відштовхує мене, то раптово дзвонить і кличе додому.

— Ти впевнена?

— Так. Тільки я дуже хвилююся, Ромо, — обіймаю його за шию і вдихаю улюблений запах. — Він дав мені надію, і я боюсь, що дарма повірила йому. Тато стільки разів мене розчаровував, а я сліпо бігу до нього після однієї телефонної розмови... Але він вибачився, він ніколи раніше не вибачався. Це щось означає, так?

— Можливо. Ти ніколи не дізнаєшся, поки не поговориш із ним.

Роман цілує мій лоб і щоки, обережно наближаючись до губ. Він завжди такий: заздалегідь сканує мої реакції, намагається зрозуміти, чого я хочу і на що здатна. Ніколи не завдає біль, відразу ж помічає найменшу незручність, безпомилково розпізнає мікросигнали тіла.

Я ночую в нього цілий тиждень. За винятком середи ми кохаємося щоночі. І завжди по-різному: то кидаємось один на одного, віддаючись пристрасті в коридорі, на кухні або у ванній, то насолоджуємося повільними рухами, досліджуємо наші тіла в єдиному тягучому ритмі.

З кожним днем ​​я хочу Рому все сильніше. Добігає кінця наш третій тиждень, і я віддаюся йому все відчайдушніше, кричу все сильніше, обіймаю уві сні все міцніше і міцніше.

— Тільки постарайся тримати себе в руках, — усуваюсь, так і не дозволивши поцілувати себе.

— Асю, я не можу нічого обіцяти. Вчиню так, як вважаю за потрібне. Сам не терплю фізичного насильства, але іноді без нього не обійтися.

— Невтішна відповідь.

— Я чесний з тобою.

— Так. Іноді навіть сумно: так хочеться пожити в ілюзіях кілька днів, але ти не дозволяєш.

— Від кого я це чую? Від найчеснішої дівчини, яку я колись зустрічав?

— Бачиш, кожному з нас іноді потрібна солодка брехня.

Я накриваю його губи міцним поцілунком, руки ковзають униз.

— Не стримуйся, сьогодні я хочу якнайшвидше.

Рома виконує моє прохання, доводячи до множинного оргазму.

Перед тим як заснути, я думаю, що завтра настане вирішальний момент. Якщо помирюся з батьком, то знову повірю в чудеса. До того ж дізнаюся, на що здатний Роман. Частина мене хоче, щоб він врізав Ярику по щелепі, щоб зведений братик харкав кров'ю і корчився від болю. Друга моя половина жадає перемир'я: так, нехай мачуха і брат — повні нікчеми, але з батьком я можу спілкуватися й надалі. 

Життя складається не лише з чорного та білого.

— Ну і в глушині ти живеш, — глузливо зауважує Рома, коли ми в'їжджаємо до мого маленького містечка.

Я виросла далеко від загальноприйнятої цивілізації: тут немає кінотеатрів, торгових центрів, наворочених ресторанів та клубів. У моєму містечку порожньо та депресивно. Алкаші вештаються по округах, шахтарі з порожніми очима щоранку йдуть на ненависну роботу, а змучені жінки тягають важкі сумки і думають про те, як прожити до наступної зарплати.