Утриманка для мільярдера - Джулія Ромуш
Я йшла до сходів з такою швидкістю, що мені здавалося в якийсь момент я полечу. Мені хотілося бігти, але це б виглядало дуже дивно. І я стримувалась хоча б у цьому. Бо сльози стримати я вже не могла. Вони котилися по щоках, підборіддю, капали на сорочку, а я лише впивалася зубами в нижню губу, щоб не завити.
Я намагалася йти швидше, наскільки це було можливо. Тому що я хотіла думати, що Барнс не сказав мені "ні", що він вирішив подумати, що він залишив питання відкритим. І я тікала, щоб не почути у спину - "я не зміню свого рішення".
Коли я піднялася до середини сходів, то зрозуміла, що більше не можу просто йти, я зірвалася на біг. Мені здавалося, що так я втечу від істерики, яка мене накривала. Хотілося зачинитись у кімнаті, впасти обличчям у подушку і завити. Мені здавалося, що я опустилася нижче нікуди ще в той момент, коли просто йшла до нього в офіс, коли благала і просила мені допомогти, коли пропонувала все, що тільки могла. Але я помилялася, тоді я ще не була на дні... Але зараз я прямісінько туди летіла.
Коли зайшла за кут, побачила поряд із дверима в мою кімнату ту саму покоївку. Вона стояла і дивилася прямо на мене, дивилася так, що мені відразу захотілося провалитися крізь землю. Вп'явшись нігтями в шкіру долонь, я змусила йти далі, зараз я зайду в кімнату і знову зачиню двері перед її носом. Кілька секунд і я залишуся наодинці сама з собою.
- У цьому будинку є правила, - вона виставила руку вперед, перегороджуючи мені шлях, - тобі заборонено заходити у праве крило будинку, порушиш заборону і тебе покарають. Заборонено заходити до спальні господаря, поки він сам не накаже тебе туди привести. Заборонено виходити на вулицю без дозволу містера Барнса, або мого, - стиснувши зуби я слухала все, що вона говорила, кожне її слово було просякнуте отрутою, - не послухаєшся і...
- Мене покарають? - Не змогла стриматись, з іронією скопіювала її тон, - це все? - Задерши голову, я подивилася прямо в її очі, кажучи про те, що мені начхати й на її погляд, і на думку про мене.
- Поки що все, - я сіпнулася вперед, але вона все ще мене не пропускала, - я тут щось знайшла... Думаю, тобі буде цікаво. - У цю мить вона простягла мені журнал, я нічого не розуміючи лише запитливо на неї подивилася.
- Це що?
- Докладне інтерв'ю твоєї матері як йти по головах, не шкодуючи ні про що, адже ти прийшла їй на зміну?! - Майже запхнувши мені в руку журнал, вона зірвалася з місця і пішла геть, поки я стояла в повному шоку і намагалася взяти себе в руки.
Зайшла до кімнати й нарешті замкнула двері. Тільки ось очікуваного полегшення так і не настало. Серце билося в грудях як божевільне. Сльози знову почали котитися по щоках.
Я подивилася на журнал, який мені так "мило" позичили й ковзнула поглядом по обкладинці. На ній було фото Барнса з моєю мамою. Я лише гірко посміхнулася, прочитавши строкатий заголовок, який впадав у вічі: “За успішним чоловіком завжди стоїть успішна жінка, у нашому випадку мер міста”. Я не помітила, як пальці почали стискати сильніше журнал, а потім і зовсім я його відкинула до стіни. Навіть зараз, з цієї проклятої обкладинки вона дивилася на мене цим поглядом... Зарозумілим, невдоволеним, говорячи про те, що я не гідна бути її дочкою.
Обійнявши себе за плечі, я відійшла до протилежної стіни, притулилася до неї, а потім осіла на підлогу, бо на мене впали спогади. Варто було побачити фото матері. Варто було лише згадати цей погляд, як мене накрило минулим...
Вона мене ніколи не любила, і це не були мої припущення, чи образа за брак уваги. Ні. Вона завжди говорила мені про це прямо.
- Ну чому ти така бездара? - І це я почула після того, як посіла перше місце на змаганнях. Коли мені вручили медаль. Коли тренер не міг мною натішитися.
Я бігла до неї, навіть не переодягнувшись, хотіла почути, як вона пишається мною. Побачити її захоплений погляд, але побачила лише розчарування у її очах. Так і завмерла посеред вулиці, навіть не помітила, що ноги були мокрі від того, що я стояла в калюжі. Ні, я лише дивилася на неї й намагалася не заревіти. Бо якби я заплакала, то вона розлютилася б ще більше.
- Але ж у мене перше місце, я... - Схлипнула і побачила, як спалахнули люттю її очі. Я не розуміла, що не так, не розуміла, в чому причина.
- Я такі гроші плачу тренерам, а твоя техніка просто жахлива! Ти посіла перше місце лише тому, що решта ще бездарніше за тебе! Але це не означає, що ти робила все добре, ні, найкраща серед найгірших! Це твій рівень? - Вона підходила ближче, кричала далі.
Художня гімнастика, я завжди її ненавиділа, але завжди намагалася зробити все найкраще, бо мама хотіла, щоб я була найкращою. І я старалася. Дуже старалася. Тренер обіцяв мені шикарне майбутнє, такі перспективи, а я ненавиділа ці купальники та стрічку, з якою виступала. Проклинала кожне тренування, але змушувала себе на нього йти. І з кожними новими змаганнями все ставало лише гірше.
Мати продовжувала говорити про те, що я бездарність, сипати закидами й принижувати мене, а я стояла і слухала.
- Вкотре доводиш мені, що я даремно тоді перекреслила все заради тебе! Ти ж чудово знаєш, чим я пожертвувала! І отак ти мені відплачуєш? Ганьбиш мене?! Скільки ще я повинна тобі зробити, щоб ти дала привід пишатися?
Це була найголовніша проблема. Мій батько... якщо його взагалі можна було так назвати, він покинув матір, як тільки дізнався, що вона завагітніла мною, сказав, що він на таке не підписувався і покинув її. Вона досі не пережила це, досі не втрачала жодного випадку нагадати мені про те, що, якби не я, вона була б щаслива з коханим чоловіком. Але вона обрала мене. Народила, виховувала, а я лише її розчаровувала.
Після цього дня вона перестала ходити на мої змагання, розв'язавши мені руки. Я пішла з гімнастики, забула про неї як про страшний сон. Давши матері новий привід ненавидіти мене і називати "бездарністю".
