Не кохай мене - Ольга Джокер

Нам було добре. Думаю, Яр теж запам'ятає цей період і не триматиме на мене зла.

Коли я справляюся із замочком і повертаю хрестик законному власникові, то не витримую і жалібно тягнуся до Яру.

Зупини мене. Скажи, що тобі теж без мене дуже погано, як і мені. До нестачі кисню, до тупого і ниючого болю в грудній клітці. Просто скажи і я все скасую.

Притулившись до Ярослава впритул, торкаюся губами його губ. Вони у нього з металевим присмаком крові – результат бійки. А мої солоні, із залишками сліз. Мабуть, такою й залишиться в пам'яті моє до нього кохання.

- Поцілуй мене, — шепочу майже беззвучно. - Ярік, поцілуй.

- Тихо, Сонь. Тс-с, заспокойся. Не варто, гаразд?

Я тихо схлипую, губи Ярослава майже не рухаються. Чужий, холодний, напружений. Він не цілує у відповідь, лише дозволяє. І сперечатися з ним немає жодного сенсу.

- Я все знаю, — нарешті наважуюсь вимовити те, що давно свербіло в мене всередині. — Бачилася із Санною.

Від хвилювання починаю багато говорити. Розповідаю в деталях про нашу зустріч та прогулянку у парку.І про те, що Санна хоче, щоб Радміла повернулася до чоловіка, бо той загрожує їм. Я говорю, говорю, говорю... Язик заплітається, повітря не вистачає. Яр слухає та мовчить. А мені шалено не хочеться переривати свій монолог, бо він означатиме прощання.

- Ти просто зустрічався з нею? – питаю нервово. – Ви сиділи у ресторані, так?

Яр шумно зітхає, а в мене всередині все обривається. Здається, що до цього моменту я стояла над високим урвищем, тепер на всіх парах полетіла вниз. Жаль тільки, що вже без крил.

- Не тільки, — відповідає Жаров.

- Чому? — ставлю жалюгідне й недоречне запитання. — Чому, Яріку?

Він відводить погляд убік. Я відчуваю, як напружується кожен його м'яз.

- Бо повний бовдур, Сонь.

Кивнувши, відступаю на крок назад. Беззвучно прощаюся і швидко віддаляюсь геть. Нам було офігенно добре, але цього виявилося недостатньо.

Влад, як і раніше, стоїть під ліхтарем і мружиться, дивлячись на мене. Я зморгую сльози, що виступили, витираю їх долонями. Не вистачало, щоб брат знову пішов мстити Ярославу за мене. Нехай краще вважає, що ми розлучилися на позитиві.

Мої лопатки горять, я точно знаю, що Жаров дивиться мені в спину, тому сповільнюю крок у якійсь недоречній і дитячій надії, що він мене зупинить. Ось ось. Зараз. Вигукне, назве Пряником. Але цього не відбувається.

Ми заходимо за ріг будинку, потрапляємо до під'їзду. Я тримаюся з останніх сил, щоб не розплакатися в голос.

- Він погодився взяти гроші за реабілітацію, — незворушно вимовляє Влад. - Усю суму.

- Добре.

- Ти нічого йому не винна. Ви квити.

Відкривши дверний замок, ми потрапляємо у квартиру. Мене тягне піти до себе в кімнату, щоб побути наодинці зі своїми думками. Уткнутися обличчям у подушку, прокрутити в голові розмову.

- Арсен сказав, що, крім тебе, він спав з іншою бабою, — заявляє брат.

- Я знаю.

- Ось і все. Не реви тоді, мала. Нехай до неї валить!

Опинившись у себе в кімнаті, я перш за все знаходжу свій мобільний. Прибираю Яра з чорного списку, підходжу до вікна і, відсунувши штору, терпляче чекаю на його появу. Одним оком... наостанок.

Жаров зупиняється біля машини, кидає погляд на вікна.

Ворушу губами і молюся, щоб він дав зрозуміти, що я щось для нього значу. Минає трохи менше хвилини. Яр сідає в машину і з глухим ревом зривається з місця.