Тарас Шевченко та його доба. Том 2 - Рем Георгійович Симоненко
Глафира со своими двумя братьями уехала навестить своих тёток, сестёр, её отца, живущих близ Полтавы; она пробыла в отсутствии больше месяца. Я была расстроена её отъездом; Шевченко, бывший при её отъезде и видевший мою грусть, остался, по-видимому, совершенно безучастным; Капнист на его месте сказал бы мне дружеское слово. Два дня он был молчалив и холоден, хотя я проводила с ним почти весь день, потому что он работал в мастерской Глафиры над портретами детей моего брата, а я занимала их, чтобы они сидели смирно; но последние три дня его пребывания он был сердечен, братски нежен и добр.
Наконец наступил день и час его отъезда. Я со слезами бросилась ему на шею, перекрестила ему лоб, и он выбежал из комнаты. С тех пор я имела от него одно письмо, которое привело Капниста в бешенство, но которое я понимаю иначе: это – не любовное письмо; в этом письме он называет меня сестрою, и, правда, говорит мне «ты», но это письмо нельзя оценивать так, как если бы его написал мне какой-нибудь кавалер. Шевченко – дитя природы и не имеет никакого представления о приличиях; но у него много такта, доброты и почтения ко всему святому, оттого он со всеми учтив, почтителен к старшим, и все его любят. Даже мама, так мало знающая его, очень расположена к нему, а папа его даже любит.
Он уехал от нас 10 января. После того он ещё целый месяц пробыл в наших местах, но к нам больше не заезжал; легкомыслие ли это или деликатность, я не знаю. Теперь он в Петербурге в Академии художеств.
Такова моя история. Теперь я должна вам сказать, что Капнист убеждён, что я люблю его и что я потеряла голову. Я же очень привязана к нему и не отрицаю, что если бы я видела с его стороны любовь, я, может быть, ответила бы ему страстью; но так как я ни одной минуты не могла заблуждаться на этот счёт, то я тотчас отвела этому чувству место среди тех, которые очищаются отречением, и мне нисколько не пришлось бы упрекать себя за него, если бы я не должна была сознаться, что оно слишком захватило меня, так что я забыла мою Библию, стала вяла и неисправна в молитвах и гораздо менее строга в моём чтении, а потому холодна и одно время так убийственно настроена, что мне казалось – я утратила веру»403.
Ще про перебування Шевченка в Яготині
М. К. Чалий у своїй основній праці про життя і творчість Т. Г. Шевченка зупинився на цьому примітному епізодові в житті поета, розширюючи наші знання про його перебування в Яготині та взаємини між ним і Варварою Миколаївною Рєпніною. Розповідаючи про його відразу до колишних «колег» по минулому «мочемордію»404, автор зазначає: «Але Тарас Григорович скоро розчарувався в деяких з українських панів і відвідував небагатьох, попри гостинні запрошення. Кріпосне ярмо, що гнітило тоді народ, – ось що відштовхнуло поета і затруювало найкращі хвилини його життя. Святкова атмосфера панських домів не могла засліпити таку людину, як Тарас, що з власного досвіду знав, яким має бути залаштункове життя цих гостинних господарів і чого коштувало багате частування сотень гостей їхнім кріпакам…»
Чужбинський оповідає дуже характерний епізод з приводу відвідування Шевченком одного пана405 в місті Лубнах. «Ми прийшли, – каже він, – обідати досить рано. У передпокої служник дрімав на лаві. На його нещастя, господар визирнув у двері й, побачивши заснулого служника, розбудив його власноручно, по-своєму, не соромлячись нашої присутності. Тарас Григорович почервонів, насунув шапку й пішов додому». В його уяві живо постала достеменно така ж розправа з ним самим у Вільні 15 років тому.
Не менш характерним є вчинок Шевченка стосовно іншого пана, що показав, як глибоко ненавидів він кріпацтво і як сильно обурювався будь-яким проявом панської сваволі.
Тарас Григорович був добре знайомий з відомим збирачем малоруських пісень – Лукашевичем і часто бував у його маєтку. Вважаючи його паном добрим і гуманним, поет, за свідченням Варфоломія Шевченка, приїздив до нього із своїм братом-кріпаком, якого (нібито) було прийнято гостинно, як рівного. Одного разу, суворої зими, цей-таки Лукашевич присилає пішки власного кріпака в Яготин до Шевченка (за 30 верст) у якійсь дрібній справі й суворо наказує йому принести відповідь того ж дня. Дізнавшися про такий нелюдський наказ слузі, Тарас Григорович не хотів йняти почутому; та факт був поза сумнівом, і йому довелося гірко розчаруватися у своїй думці про людину, яку він вважав стосовно селян великим лібералом. Не маючи права затримати посланця до наступного дня, він написав його панові листа, повного жовчі й обурення, сповіщаючи його, що він припиняє своє з ним знайомство назавжди. Кріпосник Лукашевич однак не вгамувався і відповів Тарасу Григоровичу листом, у якому все оберталося навколо того, що він має 300 душ таких йолопів, як Шевченко. Розповідаючи під свіжим враженням княжні Рєпніній про цей випадок, Шевченко ридав, як дитина. Не можна не дивуватися тому, як у душі Шевченка могли уживатися високі ідеали поезії з ницістю довколишнього оточення. Що спільного міг мати автор «Катерини» і «Гайдамаків» із відставним гусароммочемордою Закревським? Або що спільного було між Шевченком і якимось Свічкою, якого знали в Малоросії лише через те, що він звав себе лише недогарком великої свічки, тобто що він був сином Свічки, який утяв штуку, закупивши на київських контрактах усе шампанське, щоби допекти польським панам? Що змусило поета три дні поспіль ковтати пилюку й валятися в наметі цього недогарка під час Іллінського ярмарку в Ромнах? І скільки змарнував він дорогоцінного часу на непотрібні знайомства, перекочовуючи від одного пана до іншого!
Більшість нових знайомих Тараса Григоровича не були відзначені особливими моральними чеснотами, ані палкою любов’ю до рідної мови, ані прихильністю до рідної старовини. Гостинні пани, які кохалися в розвагах, приймали й пригощали уславленого вже тоді українського поета як дивовижу, більше з марнославства й завдяки моді. Та серед пустелі «мертвих душ», ніби привітні оази, вирізнялися деякі родини іншого штибу, гуманні й освічені. До них належала й родина пам’ятного для Малоросії українського генерал-губернатора князя Рєпніна, з яким поет познайомився першого свого приїзду в Малоросію 1843 року завдяки наступній обставині.
Князь Микола Григорович Рєпнін, дізнавшися про мистецький талант новоприбулого до
