Артилерія Січових Стрільців у боротьбі за Золоті Київські Ворота - Роман Дашкевич
По гетьманськім перевороті вже так не було. Німці взяли всі склади під свою контролю, а навіть під свій заряд, і без згоди німецької команди не можна було дістати зброї і взагалі нічого, бо на брамах складів стояли німецькі військові вартові, які нікого не впускали до складу без дозволу німецької влади.
Батерія мала вже біля 250 гармашів. Дістала коні на дальші чотири гармати, чотири набійні скрині і верхові коні.
Манастирські стайні не могли вже помістити всіх коней. Виставлено на подвір’ї манастиря коло стаєнь ще одну велику стайню-барак.
З організації артилерійського полку нічого не вийшло, бо команда полку СС не погодилася на таке поширення артилерії. Тому залишено батерію з вісьмома гарматами. До батерії прийшли нові старшини, між ними — пор. Гриценюк і хор. Фрей.
Але, хоч батерія лишилася одна, кожної хвилини можна було її розділити на дві по чотири гармати. Коли батерія з вісьмома гарматами виїздила на польові вправи у „Кадецьку Рощу” і кала через місто, люди, а передусім військовики зглядалися, бо давно не бачили такої гарної батерії, як казали, такі батерії були ще за царя у мирних часах. Коні були гарні, добре відгодовані, упряж нова, гармати, набійні скрині — все чисте, гармаші гарно вбрані.
Закуплено багато книжок, тож була чимала бібліотека, і гармаші у вільному часі стали читати книжки.
В деякі суботи або неділі ввечорі ішла майже ціла батерія до театру, звичайно до театру Садовського, де грали історичні п’єси. Тоді закуповувано біля 200 місць у театрі.
Це все виробило у гармашів гарне, культурне життя і прив’язання гармашів до батерії, до старшини, до товаришів зброї, коней, гармат. Усі дбали про честь батерії. У батерії виробилася солідарність, взаємне прив’язання і поважання. Старшини любили і поважали гармашів, а гармаші ставилися з найбільшим поважанням і прив’язанням до старшин. Виробився своєрідний настрій у батерії, чи там товариська атмосфера. Цей настрій не дозволяв порушити військову дисципліну чи вчинити якийсь проступок. У великій більшості — це були колишні австрійські вояки, які на війні в австрійськім війську попали в полон, де радили собі різно. У батерії ж змінили свою поведінку, бо такий був настрій і товариська атмосфера. Не було випадку, щоб хтось украв щось у батерії. Батерійне майно було для кожного святе. Не можна було порушувати порядку в батерії, дисципліни, не прийти на вправи. Гармаші не робили нічого злого не з причини страху перед карою, а тому, що так казало сумління. Командир батерії нікого не карав, бо не було за що карати. Часом у неділі перед полуднем гармаші ходили оглядати київські музеї. Кілька разів у неділі робили прогулянки в околиці Києва. Була прекрасна суха весна. Гармаші сідлали коні і відділ біля 200 вершників рушав за місто. Увечорі верталися головною вулицею, Хрещатиком, набитим київською публікою до Михайлівського манастиря. По Хрещатику линула тоді стрілецька чи козацька пісня на радість українцям Києва.
Полк, артилерії Афанасіїв, який був головою термінологічної комісії українського Генерального Штабу, укладав підручник-устав для української артилерії. Прийшов він до батерії, щоб помогти виробити українську артилерійську термінологію, команду. Сходилися тоді гармаші коло гармат. Пропонували, як назвати усі і найменші частини гармати набійної скрині, шрапнелів, гранат, упряжі Полк. Афанасіїв приймав, що підходило до українського артилерійського підручника-уставу. Батерія їздила з полк. Афанасієвим на польові вправи у „Кадецьку Рощу”, щоб випробувати в полі, чи вироблена команда добра в поході і в полі. Так постав український артилерійський підручник-устав. Батерія прийняла його, а потім і ціла гарматна бриґада СС командувала за цим підручником. Батерія була міцно споєна як військова частина, здається, найбільше зіспоєна з усіх частин Січових Стрільців. Чомусь гармаш був прив’язаний дуже сильно до батерії. Не було випадку дезерції з батерії, хоч у цьому часі було дуже легко покинути військову частину. Ті гармати, коні були для гармаша дорожчі від свого власного майна. Щоправда, у Січових Стрільців не було ніякого особистого майна… Стрільці — це ж у більшості полонені з австрійської армії, які втратили все. Не знали, чи живе їх рідня, чи лишилося щось із їх майна під час воєнної завірюхи. У полоні були трактовані як свого роду невільники, без своєї волі. Скільки то разів відбирали від бідного полоненого все — гроші, ніж, речі. Полонений уже був звик до безправства і злиднів. І враз цей полонений став повновартісним чоловіком. Мало цього, став вояком — стрільцем, гармашем, свідомий сили гармат, при яких служив. Товариші зброї заступали йому рідню, а батерійні коні, гармати — заступили його власне майно, господарство. Це була одна велика родина — біля 250 людей, на одному великому господарстві — 200 коней, вісім гармат тощо.
Над усім цим присвічувала ідея — Українська Держава, він — вояк Української Народньої Республіки. Він має боронити волю України цими гарматами. Це ж не малий кріс, а могутня гармата. Найважливіше це те, що був свідомий, що живе у своїй, виплеканій у мріях, оспіваній козацькими піснями Українській Самостійній Державі.
Безперечно, велика більшість українців-полонених не могла вступити в ряди Січових Стрільців, бо були далеко від України, були у Сибіру, Туркестані, в Росії, і не пощастило їм дістатися на Україну. Із тих, які мали можливість вступити до Січових Стрільців, вступали тільки свідомі українці, виховані в Українських Січових Стрільцях, у січових, стрілецьких, сокільських товариствах. Інші верталися до Австрії. Вони боялися, щоб Австрія не покарала їх за те, що служили в українській армії, а не вернулися до австрійського війська. Австрія у тому часі провадила ще війну. Вони верталися, служили далі в австрійській армії і умирали в рядах австрійського війська на італійському фронті за чужу, австрійську справу.
В українських придніпрянських полках служило мало старшин російської служби. Величезна більшість старшин українців не голосилися до українського війська, вони боялися, що вернеться ще Росія і покарає їх за те. Тих „невтральних” старшин вистрілювали пізніше московські большевики як царських офіцерів. Солдати українці, селяни, дезертували з українського війська. Слухали большевицьких агітаторів. Ішли додому „ділити землю”, сиділи по хатах і тішилися, що мають більше землі, а може ще й більше худоби з поміщицького двора. Пізніше ж большевики відібрали їм і їх прадідівську землю, а їх самих загнали до колгоспу або на Сибір. Ці умирали на
