Дороги, які нас вибирають - Юрій Михайлович Мушкетик

– Галько, ти купила нові чоботи, а зуби не поставила.

– Дак там не видно.

Усе життя… неначе хижий звір ішов позаду.

Великий винахідник… Той, що перший винайшов бублика.

Оглядайся назад. Може, за тобою погоня?!

«Камерний поет». Поет, якого за такі вірші треба садовити до камери.

Людям, поколінням у свій час відведено певну енергію, яку вони мають використати. Енергія письменників кінця сорокових – початку п’ятдесятих була спрямована на чарку, святкові зібрання, гру, зокрема пародії одне на одного, поїздки-виступи і т. ін. Кінець п’ятдесятих, шістдесяті – трохи одкрилися шлюзи Захід-Схід, більшість шістдесятників були неприхильні до чарки, гри; ми кинулися читати науково-популярну і особливо художню літературу, в клуби творчої молоді, в полеміку, політику, піднімати національну самосвідомість.

Нинішнє письменницьке молоде покоління байдуже до проблем політичних, національних, енергія спрямована на гроші, маленькі самоствердження кожної особистості зокрема, і знову на гру, але вже чисто літературу. Куди буде спрямована енергія наступного покоління?

Чорт серед росіян почувається своїм.

Чому світом володіють люди – такі захланні, жорстокі, а не солов’ї, зайці чи хоча б сороки!

У підсвідомості пробіг пес…

Якщо «матерія» все і ніщо, вона матеріальна і нематеріальна, отже, «ніщо» всесильне й незнищенне, і світ є всесильним. А це веде до вищої сили в невідомому нам розумінні. Легко повірити в неї, але важко їй поклонятися, бо ж нащо вона створила (вільно чи невільно) таку стражденну істоту як людина, дала їй дрібку радості й велетенській міх страждання.

Українську націю, хоч і отаку поломану, зберегли не архітектура, не техніка, а література – Шевченко, Франко, Леся Українка й ще когорта менших, як би важливо і сьогодні дати їй розвій. Про роман Меши Селімовича «Дервіш і смерть» світова критика писала: «Цим романом маленька Боснія вийшла в авангарді світових літератур». Не вийшла. Якби він був підпертий ще кількома іменами, кількома творами – вийшло б.

Колись я був молодий, дужий, рвійний і вірив тільки в любов, у добро. Вважав, що всі люди добрі, благородні, а бачені неприязнь, зло – випадкові. Не закрадалося в думку, що людина може бути злостива й ненавидіти інших. А зараз знаю – бо життя обманювало не раз, – що сам помилявся, що в світі так легко втрачати й так важко щось здобути, знаю, що багато людей лихих і зла дуже багато. Одначе дітей, молодих цьому вчити не треба, це вони потім збагнуть самі, а говорити ж знову про добро, про правду – в ім’я всіх майбутніх.

Людство стає все витонченішим, опускається морально все нижче, саме витонченість надає можливість обманути всіх (і себе самого), все гидке в світі вигадують розумники, надто, коли вони вкупі, а дурні вже беруть готове і «впроваджують».

Тільки Дух може об’єднати людей (народи), скільки разів намагалися зробити це мечем – марно. Але духовна ідея має бути велетенська, й властиво співзвучна душам багатьох народів.

Бетховена, Моцарта перекладають на ресторанний стиль Рімейки.

Митці втрачають свою первозданність, «наївність» дивуватися світом і дивувати інших, силу рвати всі пута довкола себе.

Із сумом думаю, що одного дня ми всі прокинемось в поїзді на тій самій станції, з якої від’їхали.

У Чернігові збирається російська держдума і друга палата, псевдопарламентарі Білорусі, уряди Росії, Білорусі, наші ліві, скупщина Югославії з метою, щоб втягнути Україну в стару смердючу кошару. Кидаюсь до Президента, в Уряд, до депутатів – усі знизують плечима. Написав до «Вечірнього Києва», в «Літературну Україну».

20.04.99

Народ бідує. У селах Чернігівщини в багатьох тричі на день юшка (лобода, корінь ревеню, 2–3 картоплини) без хліба. Жирують олігархи.

27.12.2000

«Колиска трьох братніх народів».

У колиску-гніздо зозуля підкинула яйце «старшого брата», який і почав викидати «братів».

Чимало світових письменників заявляють, що вони вийшли з Достоєвського. А сам Достоєвський? Він – з Натаніеля Готорна. Іноді аж наслідування («Червона літера»). Я не полінувався, після того, як мені спала така думка, й порився в Публічній бібліотеці, майже все, що написав Готорн, було опубліковано в «Современнике» в часи, коли там працював Достоєвський та редагував переклади його творів.

В осяганні Достоєвського я пройшов три етапи: на початку, коли наледве подужав «Злочин і кару», під сорок, коли прочитав усього його «пронзительно» (дечого, щоправда, не міг подолати – «Підростка», де дрібні чвари, поверховість: «Я полетел к Катерине Николаевне». Полетів, наплів-напліткував і полетів до Версилова і далі, й далі…). І ось тепер намагаюсь читати й не знаходжу тієї насолоди, що мав колись. Солодковість, навмисність, придуманість… Художня млявість, недосконалість, неточність і непевність. Богобоязливі святоші, які повчають, як жити за Богом, безкінечні каяття й поруч підлота: «Я вот перед вами каюсь, и ненавиджу вас, и сей час же думаю, как сподличать». (Подвійна петля.) Смиренність вигадана, тобто все це вже в третьому чи четвертому витку, й воно «косить» під правду. А на додачу сам Достоєвський – підла людина: помирає дружина, а він волочиться по Європі з коханкою, стоїть у кальсонах під дверима її спальні, а вона не допускає до себе – знову ж «психологія». Моралізує проти гри в рулетку та карти, а сам програє прикраси дружини, возвеличує Расею, а, скажімо, поляки в нього тільки полячішки, це, щоб виглядати найрускішим, хоч родовід таки десь з поляків, у «Бесах» та ін., творах обплював своїх колег, поробив їх злодіями, гомосексуалістами, зокрема Чернишевського і Тургенєва, ще й бігав хвостиком за Л. Толстим, щоб той визнав його.

А в підсумку – великий письменник, а все те – дрібниці, так. Великий святоша Альоша, войовничий атеїст Іван, гуляка Дмитрій – яке поле для думок, візьмімо вже сам розклад сил хоча б у «Братах Карамазових».

«Я розчарований у всіх новаціях, завжди сумніваюся, що зміна закону, який існує, може принести користь». Монтень: Міра має правити світом.

Я спостерігач, а не діяч і за способом мислення і за конфігурацією душі. А життя повсякчас ставило мене в дію: редактор журналу, голова СПУ, і в сім’ї теж усе на мені. Не знаю чому.

Жива клітина – тільки програма (більше там нічого немає), вона весь час розвивається, програма закладає нову програму. А хто ж заклав першу? Звідки вона? Й звідки той, що заклав? Весь світ з чогось одного, тільки в різних комбінаціях, і всі ті комбінації живляться чимось (всі комахи,