Дороги, які нас вибирають - Юрій Михайлович Мушкетик
І наш час, звихрений, важкий для робітних людей, де стільки конфліктів, розмаїття тем, характерів, колізій… Якби хтось молодий талановитий поставив собі суперзавдання, підготувався, засів, виразив…
Важко. Неохота. І – нерозуміння такого завдання. Тут молодим митцям робить ведмежу, чи вовчу, послугу сучасна критика, яка желіпає: це не треба, нарешті література стає літературою і нічим більше, від неї відпадають чужі їй функції: нації, народу – вболівання за народ, співчуття йому, а в підтексті – народ це натовп, бидло, все суть у еліті (до якої і вони належать). Категорія ж народу велика, може, трохи й умовна, але особлива цінність, яка тримає ту ж людяність на світі, не дає осідати порохом на дорогах життя. Вона виплекана класиками літератури, філософами, соціологами як своєрідна святість, відхилення від норм якої – непрощенне. Так, можна і розщеплювати цю цільність, «структурувати», скільки в цьому пласту й справі людей маленьких, нікчемних, підлих, недостойних, але для людства важливі взірці, цільності.
І далі, що в романі – пласт цивілізації, закон життя з давніших давен, Біблія. Не укради, не убий, не побажай жінки ближнього, подай руку ближньому. І ось Ніцше: на світі є дужі, здорові і є слабкі, хворі, які мають зникнути при допомозі здорових. Самого Ніцше Бог покарав.
А молоді в захваті цитують… Не їхня й вина, немає виховання, святості того ж народу, праці. Піднесення свободи як такої, особистої свободи почало превалювати над свободою тієї самої нації, що для нас особливо важливо – наша нація весь час пригнічена, нині і мовно, і всіляко інакше, визволятися б, так ні…
Творити, уявляти мистецтво життям і творити життя, як мистецтво.
Сьогодні в літературі розмився вододіл між добром і злом у бік зла й зовсім не беруться до уваги виховні функції літератури. Майже всі герої якщо не непорядні, то мало порядні. Раніше, а особливо в класиків, цей вододіл був дуже різким. Наприклад, у Марка Вовчка, Інститутка і її покоївка, й інші героїні: Маруся, Оксана, вже аж такі красуні, працьовиті, щирі… Чи в П. Мирного в «Товаришах» – різке розмежування, і в інших творах; так аж до Григора Тютюнника.
Нині всі герої всуціль не те що непорядні, а якісь… так, породження часу. Тут уже не в авторі справа, а в тому, яких людей продукує час, обставини. Вони тільки живуть-виживають, влаштовують особисте життя, суспільні болі їм ні до чого.
Скільки лозунгів, закликів до всесвітніх Рівності, Братерства. Під буддійським знаком, хрестом, серпом і молотом. І все – обман, або самообман. Людина любить тільки себе і щастя будує тільки для себе, вона відособлена й самотня, мабуть, навіть горобці в зграї почуваються спільніше, ніж люди в світі. А в космосі – спалахуємо і гинемо в потоці, як мезони, сліпі в невідомій нам волі, і силі, порох Космосу.
Сподіваюсь на світ після мороку (лат.).
«Про чоловіка і жінку, які сховалися в затишному місці, ніхто не подумає, що вони читають».
Солодко дивитися на бій, коли самому ніщо не загрожує (лат.).
Цнотлива та, якої ніхто не домагався (лат.).
Усі борці за народну справу потерпіли поразку. Їхня боротьба в майбутньому не увінчалася успіхами. Сумно. «Перемога або смерть». Перемогли. І далі починається боротьба «проти перемоги».
Східні ткачі тчуть один килим все життя. Витримка!?
Спершу консолідація України, його народу, його ідеї, а вже далі «ліві», «праві» і все інше.
XIX вік був віком гуманізму, надій, боротьби за їх справдження. З нього – XX вік. Справдилося. Повна регламентація життя. Хода по струнці. А людям хотілося свободи. Здавалося, за свободу – все…
І ось вона є. Багатії в «мерсах», пацанва, яка цмулить горілку посеред дня, гоміки в житті та літературі. Тепер уже хочеться іншого. Несвободи. Регламентації, захисту зверху. Дивовижні перехрещення людського Духу.
Що ще може втратити український народ, опріч того, що вже втратив? Мабуть, нічого. Ці ось забирають останнє, що залишилося мовби випадково. А народ мовчить!
Покора німа.
Життя в скруті, в заздрості до плутократів викликає ностальгію і співчуття до того, що впало. Чи не виросте те співчуття в повернення того? Не видно. Бідність, розчарування низів і жадібність, захланність верхів мали б створити вибухову атмосферу. І щось не видко. Корупція, некомпетентність влади – всі це бачать і миряться з цим. Поки що миряться і чекають революції. Звідки вона прийде?
Ім’я мого народу по світу як не знали колись, так і не знають нині. Наче в маленькому містечку: не знають імен бідняків, а знають багатих панів, крамарів, лихварів. Бо нічого не завоювали, нічого не загарбали, нічого не просили, а жили своїм. Почули наше ім’я в світі з нашої біди, з Чорнобиля, і, довідавшись, що на них не дме, заспокоїлись, забули; трішки про невдатно закінчену Помаранчеву революцію, та й повідвертали морди до своїх корит. Слово «суверенність», «право на свободу» – то тільки для них, а десь там… хай воно хоч горить.
Довга дорога людства. Самовдосконалення, освіта, побудова вдосконаленого суспільства… Сьогодні… чи не кінець це шляху. Уярмлення речами, розгнузданим атомом, насолодами, гидкими хворобами, бандитизмом, самовозвеличенням. Соціалізм чи капіталізм – різниці немає, це вже лише гра слів, усе – в самій людині, її аурі, її рушіях.
Пізнати світ неможливо, бо він не з математичних розрахунків і догм, а єдине духовне творіння, яке не підлягає розчленуванню. Прочитав космологічну статтю, і – висновок: я реально не існую.
Думаю: де ми знаходимось, в політично-вибухово-визрівальних умовах стосовно 1917 р.? (відлік назад).
Сталін, хоч і грузин, вивершив піраміду російських царів – жорстоких, тупих, наполовину шизофреників, убивць: Грозний і Петро І убивають своїх синів, Катерина Цербська (II) – чоловіка, Олександр І – батька, Павла І. Де візьметься добро в такій країні?
На початку війни у людей вилучали радіоприймачі. Оскільки нині йде війна з мораллю, з порядністю, було б ідеально, якби якимсь указом у людей були вилучені всі телевізори. У людей
