Слово після страти - Вадим Григорович Бойко

Вночі я кілька разів прокидався, ревно обмацував рукою Жору. Він лежав на місці і комусь усміхався вві сні своєю довірливою чарівною прсмішкою.

У понеділок я проснувся задовго до підйому від того, що дуже змерз. Мене тіпала пропасниця, у скронях гупали молотками надокучливі ковалі. Я почував себе так, наче мене цілу ніч товкли в ступі. Невже хвороба? Було від чого впасти у відчай, бо я знав, що занедужати в таборі — рівнозначно смерті. Хворих не лікували. Їх без зайвих церемоній відправляли в крематорій.

Коли пролунала сирена підйому, проснувся й Жора. Я сказав йому, що захворів. Мій новий друг помацав у мене пульс, чоло і, впевнившись, що я справді занедужав, розхвилювався. Хоч Ауфмейєр і велів не посилати мене на роботу, на це не можна було покладатися. Зопалу Жора хотів уже йти до штубового, щоб той упросив Вацека, бо з штрафної я живим не повернуся. Порадившись, ми вирішили, що це небезпечно: під виглядом медогляду Вацек може відправити мене в газову камеру, ще й скаже потім, що я помер «природною смертю».

Поки ми сушили мізки над тим, що діяти, просурмила сирена на аппель. Я попрощався з Жорою і в цілковитій байдужості до своєї долі став у стрій.

Ауфмейєр особисто двічі перерахував нас, потім у супроводі кабанистого Пауля, що походжав перед строєм з важкою палицею в руках, пішов рахувати померлих «природною» смертю. На моє щастя, ні Ауфмейєр, ні Пауль не помітили мого стану.

Незабаром блокфюрер пішов доповідати рапортфюреру, а через деякий час, як завжди, прибіг Адольф. Цього разу йому треба було аж двадцять п'ять в'язнів. Із цього можна було зробити висновок, що вчора у штрафній команді номер один загинуло двадцять п'ять чоловік. Вацек наказав усім штрафникам вийти із строю і вишикуватись окремо. Але в нашому блоці їх було всього сім чоловік. Я став на лівий фланг шеренги. Обвівши нас поглядом, Адольф тут же забракував мене і ще одного доходягу — мовляв, «мусульманів» йому не треба. Розсердившись, Плюгавий сказав, що хай Адольф вибирає, кого сам захоче. І Адольф вибрав двадцять п'ять чоловік на свій розсуд. Серед них був і дядя Ваня. Він теж був штрафником.

Після відправки робочих команд табір опустів. У ньому залишилися тільки ті, хто працював у канцеляріях, майстернях, на кухні, в лазні, у пральні та інших службах, а також в'язні карантинних блоків.

Ранкові години після відправки робочих команд проміненти використовували на те, щоб відіспатися. Тим часом «організатори» вирушали на промисел. Під виглядом «електриків» або «кваліфікованих робітників» вони ходили із шкіряними чи клейончатими сумками через плече. В сумки для маскування напихали різного інструменту, мотки дроту. Всі ці «електрики», «сантехніки», «столяри», «слюсарі» завдяки своїм могутнім покровителям — есесівцям — нишпорили по всьому табору, проникали навіть у центральні канцелярії, есесівські казарми і команду «Канада».

В'язні карантинних блоків після розводу опускалися прямо на бруківку перед блоком і дрімали. Все одно до шлафзали їх не пускали: там у цей час штатні прибиральники за миску баланди трудилися до сьомого поту, прибираючи приміщення.

Одразу ж після розводу до мене підійшов Жора і на радощах обняв.

— Повезло, малюк. Посидь, я мотнуся в блок, може, розживусь чогось попоїсти. Потім пошукаю для тебе лікаря, не може ж бути, щоб серед тисяч люду не знайшлося лікаря. Ти відпочивай, а я піду на роздобутки.

Жори не було довго. Я сидів на землі в тривожному чеканні і весь тремтів. Ранок був прохолодний. Сонце вже зійшло, але його ще не було видно за мурованими блоками. В'язні купами лежали прямо на землі, наче дрова. Я ледве сидів, але лягти не наважувався — боявся ще гірше простудитися.

Нарешті з'явився Жора. Він був злий і похмурий.

— Усі проміненти поховалися в нори, а піплі та інша дрібнота — це ж покидьки, — сказав він. — За миску баланди ладні одне одному горло перегризти. Доведеться ждати, поки проснуться кити.

Він підсів ближче, поклав мою голову собі на коліна, стараючись хоч трохи мене зігріти, але мені з кожною хвилиною ставало гірше.

— Жоро, — звернувся я до друга. — Мабуть, я вже не доживу до вечора. Дуже прошу, вислухай мене і, якщо вирвешся з цього пекла і повернешся на Україну, заїдь у Сквиру. Запам'ятай: вулиця Стаханова, 22.

Я коротко розповів йому про свої митарства по гітлерівських тюрмах і таборах, про сім втеч, про те, як був засуджений до страти.

— Мабуть, у мене зараження крові, — сказав я під кінець. — Надій на порятунок немає…

Жора, як тільки міг, заспокоював мене, а сам мало не плакав. У цей час на майданчику з'явилися, судячи з усього, два бувалі в'язні. На куртках у них червоні вінкелі — отже, обидва політичні. Причому в одного вінкель без літери, а це свідчило про те, що він німець. На вінкелі другого була буква «R» — тобто росіянин. Смугаста табірна форма на них чиста, добре підігнана, замість дерев'яних гольцшугів в обох на ногах добротні черевики. Та головне — шапки.

Хоч як це дивно, але вже з того, яка на в'язневі шапка і як він її носить, можна було безпомилково визначити, новенький він чи бувалий в'язень.

Я й досі не розумію, чому в концтаборах надавали такого великого значення шапці. В'язень міг ходити без гольцшугів чи черевиків, але без шапки — ніколи. Якщо він губив мютцен, йому доводилося самому турбуватися про те, щоб придбати новий. Робити