Слово після страти - Вадим Григорович Бойко
Цього разу тренування тривало безперервно чотири години. Дві години відпрацьовували команди «антретен» і «вектретен»[55], а дві години — команди «мютцен ап» і «мютцен ауф»[56]. Од нас вимагали, щоб за командою «мютцен ап» вийшов «айнкляп», тобто одночасний удар шапками об праве стегно, а за командою «мютцен ауф» треба було блискавичним рухом безгучно надіти шапку й опустити руку. Начальству байдуже, як сидітиме на твоїй голові та шапка. Важливо, щоб її надівали блискавично й одночасно.
Треба сказати, що після чотирьох годин наполегливих тренувань ми досягли певних успіхів — до автоматизму відпрацювали свої рухи й виконували команди організовано і чітко, без помітних затримок. То дарма, що кількох мамул довелося заохочувати палицями, а декого навіть заштабелювати в туалетній. Усяка наука вимагає зусиль і навіть жертв…
Одразу ж після закінчення тренувань нас знову вишикували. Цього разу на вечірній аппель. Ось прийшов Ауфмейєр. Він був як нова копійка. Усе на ньому виблискувало, починаючи з лакованих туфель і кінчаючи гудзиками, ремінцями, пряжками. На ідеально випрасуваному парадному костюмі красувався залізний хрест. Доповідав Ауфмейєрові староста Пауль. Він запух від п'янки та сну і не говорив, а сичав.
Коли табірна сирена просурмила кінець аппеля, Ауфмейєр милостиво дозволив нам іти спати в блок.
Я трохи затримався на майданчику. До мене підійшли дядя Ваня і Жора.
— Давайте десь облюбуємо місце у штубі, щоб бути разом, — запропонував Жора.
— А це вже ні до чого, — строго відказав дядя Ванн. — Збиратися всім докупи, щоб табірним стукачам було легше стежити за нами? Ви удвох влаштуєтеся разом, а я буду собі окремо. Головне зараз, — сказав дядя Ваня, звертаючись до Жори, — підтримати малого, бо він зовсім охляв. Я бачив, як позавчора начальник конвою стріляв йому в потилицю…
Нагадування про жорстоку витівку есесівця гострим болем озвалося в моїй душі. Я коротенько розповів їм, як мене розстрілювали в краківській тюрмі.
— А вчора, — треба ж такому статися, — я побачив Ауфмейєрів скарб. Що тепер буде — сам не знаю.
Дядя Ваня заспокоїв мене, пообіцявши щось придумати.
Георгій пішов на заробітки до штубового, а ми залишилися на майданчику. За кілька хвилин з кімнати штубового ми почули м'який оксамитовий голос. Жора співав пісню про Степана Разіна. Під вікном зібрався цілий натовп охочих послухати співака.
Праворуч од нас яскраво горіла смуга дротяного загородження, а ліворуч, удалині, низьке небо лизали криваво-червоні язики полум'я — то натужно дихав крематорій. А тут із вікна лилася й лилася бентежна російська пісня про славного донського козака Степана Разіна, про його грізних побратимів та могутню російську ріку Волгу.
Пісня про Степана Разіна була дуже популярна в Німеччині в роки війни. Важко навіть пояснити причину такої популярності, тим більше, що німці або зовсім не знали слів, або безбожно перекручували їх. У них виходило так:
Вольга, Вольга, мат рьодная, Вольга, русише река. Не видаля ду подарка Одонскоо козяка…
Мабуть, увесь секрет у мелодії — розлогій, привільній, могутній. Цілком можливо, що німцям вона нагадувала про загадкову Росію з її неозорими просторами, нагадувала про трагедію на Волзі. Можливо, вже тоді більшість населення фашистської Німеччини відчувала неминучий крах рейху, оскільки надії на бліцкріг провалилися і з далекої нескореної Росії насувалася грізна розплата. Її наближення вчувалося і в могутній, якійсь фаталістичній мелодії пісні з Волги. Так чи інакше, а пісню про Степана Разіна співали по всій Німеччині: співали робітники і бюргери, солдати й офіцери вермахту, співали навіть Освенцімські есесівці. А ми, Освенцімські в'язні, пов'язували з цією піснею надії на визволення, вона вселяла в нас віру в неминучу перемогу нашої Батьківщини.
Невдовзі сирена просурмила відбій, і до нас вийшов Жора. Він сяяв.
— Що ж, дебют, можна сказати, перевершив усі сподівання. Освенцімська аристократія визнала мене. Тепер буде хліб, буде й до хліба, малюк! — Він ніжно обняв мене за плечі і сказав: — Ох, і живуть же, негідники! Килими, білосніжні простирадла, ковдри, пухові подушки. У кімнаті зібралося десять німців, усі, як один, із зеленими вінкелями. Стіл завалений їжею. Чого там тільки не було! На стелажах посилки. На плиті кипить кофейник. Завтра піду з візитом ввічливості до самого Пауля. Кажуть, він дуже любить музику. Недарма ж грає на губній гармошці.
— Скільки ти знаєш мов? — запитав Жору дядя Ваня.
— Я вільно розмовляю сімома мовами, — відповів Жора. — Та про це потім, а зараз, малюк, ходімо спати. Нам треба ще знайти підходяще місце.
Ми розпрощалися з дядею Ванею і пішли в штубу. Пообіцявши двом «мусульманам» по мисці баланди, Жора виторгував у них місце на першому ярусі, і ми вклалися спати.
— Розумієш, — пошепки говорив мені Жора, — тут і не так жарко, і повітря більше, і куток глухий, менше «прострілюється» начальством. Та й уночі над головою не горітиме лампочка. А при потребі можна буде дременути під нари.
За хвилину він уже спав сном праведника. А я ніяк не міг заснути від нервового
