Спогади командарма (1917-1920), Михайло Володимирович Омелянович-Павленко

З одержанням цього Ви призначаєтесь начальником (назва дивізії) загону. Ви користуєтесь диктаторськими правами у відношенню розпоряджень, викликаних воєнними потребами. Отаман В.Тютюнник. Начальник штабу генерального штабу полковник Мишківський".

Лишилося вражіння, що цей останній документ було видано з ініціятиви Командування армією У.Н.Р. без порозуміння з вищою військовою й політичною владою.

На цих двох документах вище Командування армії й базувалося в усіх своїх дальших поступуваннях.

Щохвилини надходили все нові повідомлення про дезорганізацію польськими військами нашого запілля. Через те я запросив командирів дивізій до сусідньої з місцем наради кімнати, щоб обміркувати перший оперативний плян.

Без особливих суперечок думка, щоб у негайному переході до активности шукати рятунку на своїх землях і поміж своїми, — перемогла на зібранні, що складалося виключно з військових, запропонований мною плян на прорив був обміркований у деталях і принятий; зміст його був такий:

1. Смугу для прориву обібрано в районі розташування Галицької армії, що в той час була угрупована в районі Козятин — Гайсин — Вінниця — Хмельник (всі включно), при чому полковникові Долудові було поставлене завдання негайно відїхати до місця постою Команди У.Г.А. (м. Вінниця) й порозумітися в цій справі з генералом Микиткою (полковник Долуд мав передати генералові Микитці мого особистого листа).

2. Загальний напрямок руху Любар — Липовець (точно для середньої колони: Любар — Краснопіль — Заливанщина — Самгородок — Вівсяники).

3. Схема операції:

а) 6 грудня всі частини, що брали участь у поході, мусіли відірватися від польського кордону й зосередитись у південно-східній частині трикутника Шепетівка — Миропіль — Любар (вихідна позиція).

б) Від 7–9 грудня марш через розполог Галицької армії і 10–11 грудня — форсування залізниць Янів — Бердичів і Вінниця — Козятин, на дільниці поміж ст. Голенди (біля Козятина) й Гулівці (біля ст. Калинівки).

в) Після форсування залізниць — угрупування в трикутнику: с. Прилуки — Вахнівка — Вівсяники.

Ситуація в смузі, обібраній Командуванням для прориву, уявлялася так:

Поміж галицькими частинами були лише невеликі частини добровольців, але залізниці, особливо вузлові стації, були виключно під контролем і охороною Добровольчого Командування.

Таким чином, головними перешкодами на шляху армії могли бути залізниці. Через те вся увага при технічному виконанню завдання повинна була бути звернута на вміле форсування двох залізничих ліній.

Швидкість і несподіванка повинні були стати нам у пригоді.

Такий, у загальних рисах, був перший оперативний плян, що ним почався Зимовий Похід Армії У.Н.Р. у ворожому запіллю. Голові Ради Міністрів я передав лише, що армія 7 грудня вирушить у похід.

Непривабливий і сумний вигляд мав район, де перебувала тоді армія. Наприклад, недалеко від Любару можна було бачити купу тягарових і особових самоходів, частинно знищених, а частинно ще цілком добрих; кидалися в вічі вози, навантажені різним майном і залишені без догляду на дорозі, бо знесилені коні нездатні були до дальшої праці; підводи з недужими, пораненими, що з розпаччю просили допомоги. Найтяжче вражіння робили напів одягнуті, з купою шмаття на ногах, замість чобіт, легко поранені й недужі козаки, що тяглися за обозами. Потрібна була велика самопосвята й глибоке переконання в правоті своєї справи, щоби перетерпіти все те лихо.

Того ж вечера бачив я на марші стройову колону Запорожців та деякі інші частини й дивився на цих людей, що були змучені безупинними маршами, боями та різними авантурами в запіллю; що простували вже з мого наказу в цілком новому напрямку, цілковито не виявленому, мов та темрява, в яку зникали наші колони.

Я вдивлявся у виснажені безупинними боями й походами обличчя старшин і козацтва, уважно прислухався до окремих голосів, чи нема де ознак страху або незадоволення. — Ні, все ті ж самі ясні, привітні обличчя, повні довіря та відданости; навіть не чути було даремних запитань. Та й нащо запитання? Всі знали: йдемо вглиб України.

Пізніше я ділився своїми вражіннями з командирами дивізій, і всі вони ствердили мої спостереження. Думається мені, що одностайність і патріотизм командного складу передався й далі в козацтво та всіх споїв ще міцніше, наперекір долі й людській зненависті, в одну монолітну скелю.

По дорозі я зустрів також пан-отця Пащевського, що, завдяки щасливому випадкові, уникнув долі штабу Запорозької групи й тепер пішки йшов із колоною. Це була добра признака, бо пан-отець Пащевський тішився глибокими симпатіями й був від початку походу для Запорожців, а потім і для всього війська правдивим порадником і отцем духовним.

У холодні, брудні зимові дні операція наша розвинулася математично точно. Появлення наших колон у районі розпологу галичан було для них повною несподіванкою, і перш, ніж вони змогли в цьому зорієнтуватися, колони вже обминули їх. Виконання відповідало постанові:

10 грудня о 23 годині вибухи на півдні й на півночі свідчили про роботу кінноти Київців та Волинців; через непролазне болото, в цілковиту темряву колони наші посувалися зі скорістю доброго маршу при нормальних умовинах такими манівцями, де й удень можна було цілком заблудитися.

Через с. Черепашинці (10 верстов на північ від Калинівки) шлях проходив через страшне болото. 3-я стрілецька дивізія ледве з нього вибралася; всі тяжкі вози довелося залишити; 2 гарматі (полковник Чижевський) і 2 кулемети також прийшлося покинути й використати коней від них, щоб витягти другі дві гарматі (склад дивізії на початку походу: старшин та козаків — 1,000, гармат — 4, кулеметів — 10, кінноти — 100 шабель. Трутенко — "3-тя Залізна дивізія на початку Зимового Походу)".

12 грудня вранці обидві залізниці були вже позаду.

Київцям, що йшли в південній колоні разом із полком Чорних Запорожців, вдалося на