Спогади командарма (1917-1920), Михайло Володимирович Омелянович-Павленко

Ці провідники Галицької армії, наважившись на цей крок, несуть відповідальність і за дальшу руїну Галицької армії.

Українська Галицька армія билася за самостійну Україну. Коли оборонці цього переходу Галицької армії набік найтяжчого ворога українського народу зазначають (не треба забувати поступування заступників генерала Деникіна на Кубані), що мусили рятувати армію, яка була нездатна до боротьби, то аргумент цей нічого не вартий.

Не в кращому стані була Наддніпрянська армія. Аджеж галичан обернув Деникін негайно проти большевиків під Бердичевом, — по волі своїх провідників вони мусили битися на своїй землі за інтереси чужинців.

Що політика провідників Галицької армії ані трохи не відповідала настроям галицьких стрільців та старшин, видно з того, що вже в кінці листопада Галицька армія прислала до Терешполя (коло Любара) делегацію: д-ра Давида та Петрика для досягнення ясности акції з Наддніпрянцями. Це сталося тоді, коли політичні провідники Галицької армії, побачивши свою помилку на союзі з Деникіном, поїхали шукати інших шляхів за кордоном.

Умову з добровольцями підписали збоку галичан: майор Цімерман, сотник Турчин і д-р Давид, а від Деникіна — полковники: Даровський, Коновалов та Самборський.

Найважніші були пакти: 6) Галицька армія не буде воювати з армією отамана Петлюри, що бореться на фронті. 7) Галицька армія зосереджується не пізніше 30 листопада 1919 р. в районі Козятина. 8) Для забезпечення того зосередження Галицька армія частиною сил негайно обсаджує й утримує район Бердичева. 9) Штаб Галицької армії переходить не пізніше 30 листопада до м. Умані. 10) Всі тили (військові установи, етапи, склади) пересуваються й розташовуються на лінії Христинівка — Ольгопіль — Вознесенське — Миколаїв. — (Ю. Р.).

Це розміщення Галицької армії залишалося й надалі. Командування Наддніпрянською армією взяло на увагу це при своїх дальших оперативних намірах[44].

Знесилені пошестями й руїною запілля частини наші під ворожими ударами відходили в північно-західньому напрямку, все зменшуючи й зменшуючи свій маневровий пляцдарм. Стійкість війська й уперті арієрґардні бої (особливо бої за Вапнярський залізничий вузол) дійсно варті подиву.

Дороги стали цвинтарем не лишень людей, а й коней і худоби. Часом щосто кроків можна було бачити їхні задубілі трупи.

Добровольці заняли Проскурів перше, ніж підійшли південні наші групи. Там загинули рештки тилу армії.

До катастроф на фронті приєднуються труднощі й авантури на запіллі: Пашковецька волость оголосила свою власну, ні від кого незалежну республіку й стала на перешкоді відходові наших тилів на Старокостянтинів.

В армії знов повстає отаманщина; головний командувач повстанцями отаман Волох зі своїми гайдамаками починає одверто провадити свою розкладову працю в армії й не виконує оперативних наказів Командарма.

Наказом із дня 23 листопада ч. 03132 (с. Війтівці) Головна Команда армії видає перший наказ, що його можна віднести до типу ліквідаційних:

"Представник Польського Командування офіційно заявив, що при переході українських військ через лінію, заняту польськими військами, ці війська будуть роззброєні й інтерновані. Головний Отаман вирішив із усім військом нині скупчитися в Старокостянтинові й відходити в напрямку на Шепетівку. Остаточне рішення Головний Отаман прийме по прибутті до Вас.

Відносно штабу дієвої армії Головний Отаман наказав усім, хто бажає, вирушити з ним походом; решту ж розформувати й уважати вільними. Коли буде більша кількість діл, що їх неможливо везти, — спалити. (Підписав отаман Сінклер)".

Цей наказ був звернений до всіх вищих військових угрупувань. Дальший період правдиво деякими авторами характеризується — яко "радянський".

На нараді в Старокостянтинові, що відбулася дня 27 листопада, зустрічаються дві ідеології: урядова демократична У.Н.Р. — в особі Головного Отамана С. Петлюри — і Волоха — радянська, московсько-большевицька.

Виступ Волоха і його диспут із Головним Отаманом залишають у всіх присутніх на нараді важке вражіння близької внутрішньої кризи, і, власне кажучи, Старокостянтинівська нарада вже віщує майбутні озброєні виступи "волохівців".

Вислід Старокостянтинівської наради з воєнного боку є незначний — виявилася лишень необхідність воєнними акціями виграти як найбільше часу.

Дня 26 листопада терени, що їх займає армія, обмежуються лініями: на півдні — Старокостянтинів — Хмельник; на сході — Хмельник — Бердичів; на півночі — залізницею Бердичів — Шепетівка; на заході — лінією, що тяглася верстов на 20 на захід від залізниці Шепетівка — Проскурів.

Дня 28 листопада Запорожці, після впертого бою, залишають Старокостянтинів. Армія губить свій маневровий пляцдарм і скупчується головною своєю масою в останній трикутник: Любар — Шепетівка — Миропіль (бік трикутника — 30 верстов); вороги вже не тиснуть її, вважаючи, що справа порішена, й залишають нас до самознищення в останній агонії; державний апарат зосереджується (29 листопада) в Любарі.

Обовязок ворога перебирає далі на себе своя людина, що тішилася в свій час у Головного Командування особливим довірям, — свій "отаман" Волох. Під гаслом "іду на Полтавщину" Волох біля своїх гайдамаків збирає всяку голоту. Вніч із 2 на 3 грудня маніфестується спроба перевороту в напрямку оголошення державного устрою на Україні — Соціялістичної Радянської Республіки, а фактично ограбування державної скарбниці, через що армія залишається майже без грошей[45].

Цей загальний жахливий стан доповнює розпочата поляками з початком грудня окупація наших західніх областей, через що фактично остаточно замикається коло над рештками української армії. — Три прапори: польський у Шепетівці, добровольчий — у Старокостянтинові й червоний — у Бердичеві — оточують горстку борців біля