Ґоморра - Роберто Сав'яно

життя, спосіб вибратися звідси, але не для того, щоби потім стати офіціантом, посудомийкою в «Мак-Дональдсі» або барменом, якому платять пінтами темного пива. Молодь приїздила в Мондраґоне, щоби познайомитися з «правильними» людьми, які зможуть забезпечити недороге житло та зустріч з потенційними роботодавцями. В Мондраґоне бували люди, що могли влаштувати на гарну роботу в страховій компанії або компанії, що займається нерухомістю, люди, що допомагали нещасним та хронічно безробітним підписати пристойний контракт і влаштуватися на поважну роботу. Мондраґоне був дверима до Великобританії. Починаючи з кінця 90-х мати друга в Мондраґоне раптом стало означати, що тебе оцінять у повну міру твоїх талантів та здібностей, без рекомендацій та корисних зв’язків. Велика рідкість, неймовірна в Італії, особливо — на півдні. Бо тут тобі завжди потрібен покровитель, той, хто допоможе тобі просунути принаймні ногу в двері, якщо не всього себе. Представлятися без покровителя — це все одно, що заявитися без рук та ніг. Без чогось важливого. Але в Мондраґоне вони беруть твою автобіографію і дивляться, кому в Сполученому Королівстві її відіслати. Найважливіше значення мали твій досвід та здібності і те, як ти ними розпоряджався. Але це — в Лондоні чи Абердіні. Тільки не в Кампанії — найпровінційнішій з усіх провінцій Європи.

Мій приятель Маттео вирішив спробувати щастя — поїхати раз і назавжди. Він з відзнакою закінчив вищий учбовий заклад, і йому набридло працювати інтерном, підробляючи на будівельних майданчиках. Маттео заощадив трохи грошей і дізнався ім’я одного чолов’яги в Мондраґоне, який зголосився влаштувати кілька зустрічей з роботодавцями в Британії. Я поїхав разом із ним. Ми кілька годин прочекали на пляжі, де знайомий Маттео сказав нам чекати. Було літо. Пляжі Мондраґоне штурмують відпочивальники з усієї Кампанії, ті, хто не може дозволити собі податися на узбережжя Амальфі чи орендувати будиночок на березі моря, тому вони добираються сюди громадським транспортом з провінції. До середини 80-х моццареллу продавали прямо на пляжі з дерев’яних діжок, доверху наповнених кип’яченим буйволячим молоком. Відпочивальники їли сир, взявши його обома руками, геть заляпуючись молоком. Дітлахи облизували солоні від морської води руки, а потім урочисто відкушували шматочок. Та ніхто більше не продає тут моццареллу, тепер тут панують хлібні палички грісіні та кокосові скибочки. Наш «зв’язковий» запізнився на дві години. Коли ж він нарешті з’явився — засмаглий та в одних вузеньких плавках, то пояснив, що запізно повечеряв, тому запізно поплавав і через це пізно висох. Виходить, то була не його провина, а провина сонця, яке повільно висушувало його шкіру. Він повів нас до туристичної агенції. І все. Ми гадали, що зустрінемося з якимось дуже впливовим посередником, але натомість він просто познайомив нас з працівниками агенції, причому явно не найкращої. Це був не один з тих закладів із сотнями лискучих рекламних буклетів, а звичайнісінька непримітна контора. Але для того, щоби скористатися її еміграційними послугами, треба було мати місцевого «зв’язкового»; для випадкового перехожого це була звичайна туристична агенція. Молода жінка попросила в Маттео його автобіографію і сказала нам час відправлення найближчого авіарейсу на Абердін, на який іще можна було придбати квитки. Значить, он куди вони його посилали. Маттео видали список компаній, куди він мав звернутися стосовно співбесіди, і за невеличку плату призначили навіть зустрічі з людьми, відповідальними за наймання. Ще ніколи бюро з тимчасового влаштування не працювало так швидко й ефективно. Два дні по тому ми сіли на літак до Шотландії — швидка й недорога подорож з Мондраґоне.

В Абердіні ми відчули себе як вдома, хоча це шотландське місто аж ніяк не було схоже на Мондраґоне. Абердін — третє за величиною місто в Шотландії, темне, брудне і сіре, але дощить там не так часто, як в Лондоні. До того, як тут з’явилися італійські клани, абердінці не знали, як можна з вигодою використати свої ресурси відпочинку та туризму, тому ресторанний, готельний та розважальний бізнес були організовані на нудний англійський манер. Скрізь одне й те саме: раз на тиждень люди набивалися напхом у пивні бари. Згідно з даними прокурора з Неапольського антимафіозного відділу, саме Антоніо Ла Toppe, брат Августо, започаткував низку комерційних підприємств у Шотландії, які буквально за два роки перетворилися на перлини шотландського підприємництва. Левова частка підприємницької діяльності Ла Toppe в Британії є абсолютно легальною: придбання та використання маєтності та компаній, торгівля харчами з Італії. Оборот — величезний, важко навіть назвати його приблизну цифру. В Абердіні Маттео знайшов усе те, чого він був позбавлений в Італії. Ми вдоволено розгулювали вулицями; здавалося, вперше в нашому житті нашого статусу мешканців Кампанії виявилося достатньо для того, щоб гарантувати якусь міру успіху. На Юніон Террас, 27/29, ми несподівано опинилися перед рестораном «У Паваротті», зареєстрованим на ім’я Антоніо Ла Toppe і зазначеним на туристичних веб-сторінках. Абердін став вважатися шикарним елегантним місцем, де можна вишукано пообідати й укласти важливу ділову угоду. На «Італіссімі», гастрономічному ярмарку, що проводився в Парижі, підприємства кланів навіть рекламували себе як вершина «Made in Italy». Там Антоніо Ла Toppe рекламував свою власну фірму, що займалася гуртовими поставками харчів на всілякі громадські заходи. Його успіх вивів його в перші ряди найуспішніших шотландських підприємців Європи.

Антоніо Ла Toppe заарештували в Абердіні в березні 2005 року. Італійський ордер на його арешт у зв’язку із злочинною діяльністю в системі Каморри та здирництвом був виданий раніше, але багаторічне британське громадянство та той факт, що місцева влада відмовлялася визнати його здогадні злочини, захищали Антоніо Ла Toppe, і через це йому вдавалося уникнути екстрадиції. Шотландія не бажала втрачати одного зі своїх найталановитіших бізнесменів.

В 2002 році неапольський суд видав ордери на попереднє затримання тридцяти людей, пов’язаних з кланом Ла Toppe. Виявилося, що рекет, незаконне отримання контрактів та контроль над економічною діяльністю приносили величезні суми грошей, які клан інвестував за кордоном, зокрема в Британії, де утворилася справжня колонія каморристів. Ці колоністи не намагалися силоміць встановити свій контроль над ринком робочої сили, не влаштовували надмірну конкуренцію, яка могла б призвести до зниження оплати праці. Натомість вони вдихнули в місто підприємницьку енергію, оживили туристичну галузь, започаткували нові види експортно-імпортних операцій та значно пожвавили сектор нерухомості.

І цю закордонну енергію, імпортовану з Мондраґойе, втілював собою Рокфеллер. Саме так тутешній люд називав цього чоловіка через його незаперечний талант укладати угоди та вміло розпоряджатися великими сумами грошей. Рокфеллер — це Рафаеле Барбато, шістдесяти двох років, уродженець Мондраґоне. Напевне, він і сам уже забув своє справжнє ім’я. Він