Ґоморра - Роберто Сав'яно
Волтер, з іншого боку, не став зариватися в нору. Хоча він і був утікачем, але все одно з’являвся в місті на важливі зустрічі і в супроводі охоронців повертався серед білого дня додому, до безпеки своєї неприступної вілли. Поліція заарештувала його майже випадково. Її агенти здійснювали рутинну перевірку. Зазвичай поліція та карабінери заходять у домівку втікача по вісім, десять, дванадцять разів на день. Вони перевіряють наявність членів родини, розпитують їх та обшукують, а перш за все — намагаються вимотати їм нерви та підірвати їхню підтримку рішення втікача піти у підпілля. Сеньйора Ск’явоне завжди вітала поліцейських чемно та гордовито, завжди, спокійно і невимушено пропонувала їм чай та тістечка, від чого ті регулярно відмовлялися. Проте одного дня, коли візитери з поліції прийшли, то помітили, що дружина Волтера явно нервувала, і з того, як повільно вона відчиняла ворота, агенти відразу ж запідозрили, що тут щось не так. Коли вони обшукували віллу, пані Ск’явоне ні на крок від них не відходила, замість лунко гукати з підніжжя сходів, як раніше. Агенти знайшли на ліжку дві щойно випрасувані сорочки, явно завеликі для її сина. Сумніву не залишалося — тут був Волтер. Він повернувся додому. Поліцейські розсипалися по кімнатах, щоб розшукати його, — і спіймали, коли втікач намагався перелізти через стіну. Та сама стіна, яку він збудував, щоб зробити свою віллу неприступною, тепер завадила йому блискавично втекти. Його схопили, як дрібного злодюжку, що безуспішно намагався знайти виступ на гладенькій стіні. Віллу конфіскували майже відразу, але впродовж шести років ніхто не хотів стати її власником. Волтер наказав вивезти з вілли все, що можна. Якщо він втратив змогу в ній жити, то нехай тепер ніхто не зможе користуватися нею. Або це його вілла, або нічия. Він наказав познімати двері з завіс, повиймати вікна, повидовбувати мармур зі сходів, демонтувати коштовні полиці над камінами. Керамічну сантехніку, дерев’яні поруччя, дорогі світильники та кухонне причандалля — усе це познімали і вивезли разом із меблями. Волтер наказав також розкидати по віллі автомобільні покришки і підпалити їх — щоб пошкодити штукатурку і колони. Але при цьому він таки залишив символічне послання. Єдине, що лишилося неторкнутим, була ванна, що стояла на трьох широких підніжках у жилій кімнаті. То була істинно королівська конструкція, з левиною головою, з якої текла вода. Бос дуже любив поніжитися в цій ванні. Вона стояла прямо перед венеціанським вікном, що виходило безпосередньо в сад. То був символ його влади як будівничого вілли та боса Каморри, як художника, що стирає з полотна своє творіння, але залишає на ньому свій підпис.
Коли я ходив цими закіптюженими кімнатами, у мене виникло таке відчуття, наче мої груди розширилися, наче всі мої нутрощі перетворилися на одне величезне серце. Воно билося сильніше й сильніше, і його поштовхи відчувалися в усьому тілі. В роті у мене пересохло від глибоких вдихів, які я робив, щоби вгамувати мою тривогу. Якби на мене зараз наскочив якийсь вартовий-каморрист, то я міг заверещати, як різана свиня, але мене все одно ніхто не почув би. Вочевидь, ніхто не бачив, як я увійшов, а може, віллу вже не охороняли. Хвиля пульсуючого гніву накотилася на мене. Гігантським вихором закрутилися в моїй свідомості уривки видінь — образи друзів, що емігрували, стали членами клану або пішли служити в армію, неквапливі вечори в цьому Богом забутому краї, де немає нічого, окрім кримінальних оборудок та корумпованих політиків, образи імперій, збудованих на Півночі Італії та на половині Європи, імперій, що не залишили по собі нічого, окрім сміття та отруйних відходів. Мені треба було зігнати на комусь злість, дати вихід своїм емоціям. Я не втримався. Ставши на край ванни, я взяв — і помочився у неї. То був ідіотський жест, але коли я випорожнив свій сечовий міхур, мені полегшало. Ця вілла була як відтворене кліше, як бетонне втілення чуток та ілюзій. У мене виникло химерне відчуття, що зараз із якоїсь кімнати вийде Тоні Монтана і привітається стриманим бундючним жестом: «Усе, що я маю в цьому світі, — це моя сміливість та моє чесне слово, і я ніколи не порушу його заради когось, ясно?» Хтозна — може, Волтер мріяв померти, як Монтана: впасти, зрешечений кулями, з балкона у парадну залу, а не завершувати свої дні в тюремній камері, де його поволі з’їдатиме дифузний токсичний зоб, де гнитимуть його очі і підскакуватиме кров’яний тиск.
Не лише світ кіно нишпорить кримінальним світом у пошуках цікавих сюжетів. Дуже часто буває і навпаки. Нові покоління босів не йдуть виключно злочинним шляхом. Вони не проводять день за днем на вулиці в компанії місцевих бандюків, не носять при собі ножів, не мають шрамів на обличчі. Вони дивляться телевізор, навчаються, поступають до інститутів та університетів, закінчують їх, їздять за кордон, а найголовніше — працюють в структурах механізму влади. Промовистим прикладом може служити фільм «II Padrini», тобто «Хрещений батько». До того, як фільм вийшов на екрани, ніхто з представників сицилійської мафії чи Каморри ніколи не користувався терміном padrino, що виник з філологічно хибного перекладу англійського словосполучення «хрещений батько». Голову «сім’ї» або групи компаньйонів завжди називали compare. Однак після виходу фільму етнічні італійці, члени мафіозних сімей в Сполучених Штатах, стали використовувати godfather, тобто «хрещений батько» замість compare та його зменшувальної форми comparielloy яка взагалі вийшла з ужитку. Багато молодих італо-американців, пов’язаних з мафією, стали носити темні окуляри, костюми в тоненьку смужечку та висловлюватися спокійно й розважливо, як Марлон Брандо. Сам Джон Ґотті бажав стати живим втіленням дона Віто Корлеоне. Навіть бос Коза Ностри, Лучано Ліджіо — і той, позуючи для фоторепортерів, став виставляти вперед свою щелепу як Марлон Брандо в фільмі «Хрещений батько».
