Уявлена глобалізація - Нестор Гарсія Канкліні
Раніше деякі з нас уважали, що вивчення традицій споживання сприятиме з’ясуванню, чого саме хочуть одержувачі. Навіть такі дослідження можуть позитивно вплинути на демократизацію культурної політики у містах, передмістях або незалежних культурних центрах, у мікропублічній сфері. Однак більшість з опитувань аудиторії ставить за мету не ознайомлення з традиціями споживання, а підтвердження чи спростування конкретних преференцій публіки саме цього дня й цієї години. Вони вивчають потреби не окремих одержувачів, а «публіки» або «аудиторії» у декількох країнах одразу. В рамках цих опитувань не важливо з’ясувати щось про повсякденне життя, про незадоволені смаки, їхнє завдання – лише налаштуватися на заплановане у невідомих стандартизованих кабінетах і студіях запису.
Основна дискусія стосовно типу суспільства, до якого нас ведуть засоби масової комунікації, не може ґрунтуватися на статистиці рейтингів. Потрібно вивчати споживання як прояв суб’єктності, коли схвалюється її виникнення й інтерпеляція та здійснюється сприяння чи протидія її взаємодії з іншими суб’єктами. Можливо, здатність зачаровувати властива телесеріалам, мелодрамам або епічним фільмам, інформаційним програмам і службам новин, які перетворюють структурні події на особисті чи родинні драми, засновується не лише на їхній, як прийнято говорити, нездоровій видовищності, а й на тому, що вони підтримують ілюзію, що існують важливі суб’єкти, які страждають або здійснюють надзвичайні вчинки.
Однак реструктуризація владних відносин як у сфері праці, так і у сфері розваг зменшує для них можливість зазнати впливу масмедійної фікції. Як відомо, це відбувається неоднаково у різних секторах суспільства. Не заперечуючи це, хочу запропонувати дослідити, чому суспільні, а також гегемонійні актори як у політиці, так і в економіці паралізовані через те, що можна визначити як атрофія конфліктної дії та демократичного обговорення. Йдеться не лише про те, що важливі рішення щодо розв’язання конфліктів і стосовно майбутнього не приймаються обраними урядовцями й організаціями, а й про те, що за це навіть не повною мірою беруть на себе відповідальність «ті, хто загарбав ринок». Джон Берґер застосовує слово «загарбав» замість слова «контролює», тому що «у цьому суттєву роль відіграє азарт» (Berger, 1995: 13).
У жодному іншому столітті не було стільки дослідників з економіки та історії й антропології всіх епох і суспільств, так само як і конгресів, бібліотек, часописів та інформаційних мереж для об’єднання цих знань, для пов’язування між собою того, що відбувається в інших місцях розваги й праці у світі. Що можна змінити або принаймні контролювати завдяки цьому поширенню інформації, спрямованому в багатьох напрямках? До чого нас призведе, з одного боку, експансія транснаціональних підприємств, спільних ринків та ідей, а з другого – поширення дисидентства і його соціальних рухів, протестної солідарності громадських організацій та їхніх альтернативних уявлень? Викликає сумніви, чи вони насправді зможуть бути альтернативними, якщо врахувати, скільки разів вони в результаті підпорядковувалися тоталітарному порядкові. Наприкінці століття, яке виявилося найпродуктивнішим під кутом зору політичних, технологічних і мистецьких інновацій, складається враження, що все намагається нестійко інституціоналізуватися за правилами короткотермінового виробництва, безпорадного у тому, що стосується проектів, заснованого на економічних спекуляціях і накопиченні нестабільної влади.
Можливо, ми могли б пояснити це звуження соціальних горизонтів, виходячи зі звичного протистояння між глобальними та локальними процесами. У такому випадку слід розробити складний зв’язок між конкретним та абстрактним, внутрішньо- та міжкультурним. Потрібно опрацьовувати метафори, які використовують, щоб визначити зміни у способах займатися культурою, комунікацією з відмінними від нас і з тими, кого ми уявляємо як подібних, і створювати концепти, які б дали змогу аналізувати перерозподіл між своїм і чужим, який відбувається за цих глобалізованих часів.
Як перший спосіб організації цього розмаїття ситуацій і переосмислення неспроможності, яку спричиняє віддаленість або абстрактність зв’язків, пропоную взяти до уваги схему, за якою Крейґ Калхун, а згодом і Ульф Ганнерц (у 1998 році) переформулювали стару дихотомію між Gemeinshaft та Gesellschaft, тобто між суспільним і соціальним. Глобалізація ускладнила розрізнення первинних відносин, коли між особами встановлюються прямі зв’язки, і вторинних – які складаються між функціями чи ролями, що виконуються у соціальному житті. Непрямий характер багатьох сучасних взаємодій дає змогу вирізнити відносини третього порядку, посередниками в яких є технології та великі організації: коли ми робимо запит до установи чи телефонуємо до офісу й отримуємо неперсоніфіковану відповідь або коли слухаємо політика чи отримуємо інформацію щодо споживчих товарів з радіо чи телебачення.
Понад усе мене цікавить останній тип, який вирізнив Калхун, – відносини четвертого порядку, в яких одна зі сторін не здогадується про існування відносин: такі як стеження, телефонний шпіонаж, створення інформаційних архівів, у яких зберігаються відомості про осіб – результати переписів населення, дані про кредитні картки й інша інформація. Інколи здійснюються спроби «проаналізувати» ці взаємодії, при цьому до нас ставляться як до «уявних клієнтел» (Calhoun, 1992; Hannerz, 1998). Наприклад, коли вам надсилає якусь нікчемну рекламу якесь підприємство, якому невідомо хто дав вашу адресу, і воно намагається приховати це втручання у ваше приватне життя, імітуючи мову первинних відносин: «Дорогий Несторе! Враховуючи наскільки часто ти подорожуєш, твій стиль життя і стиль життя твоєї родини, ми вирішили запропонувати тобі...» Дані, які накопичуються з кожним використанням кредитної картки, утворюють величезний паноптикум, однак з тією особливістю, що «надаючи дані своїм накопичувачам інформації, особа, за якою ведеться стеження, перетворюється на важливий і послужливий чинник спостереження» (Bauman, 1999: 68).
Що ми можемо вдіяти зі світом, у якому невелика кількість осіб спостерігає за багатьма? Чи можливо організувати в інший спосіб усі контрольовані зв’язки, симулювання з метою їхньої персоналізації, щоб звільнитися від процедур відбору та сегрегації, виключення та спостереження, тобто знову стати суб’єктами лише трудових відносин і споживання?
Один із можливих способів реагувати на це – згадувати з ностальгією ті часи, коли політика сприймалась як запекла боротьба між різними концепціями світу, які вважались антагоністичними. Інший – повернутися до територіальних, етнічних чи релігійних спільнот у сподіванні, що зменшиться відстань між тими, хто приймає рішення, і тими, хто відчуває їхні наслідки: тобто відсторонитись. Я погоджуюся з думкою про те, що обидві позиції можуть сприяти виробленню ефективних шляхів поліпшення якості політики (у першому випадку) і умов співіснування в
