Уявлена глобалізація - Нестор Гарсія Канкліні

фільми Спілберґа – усієї продукції Голлівуду). Вона їх обертає на емблеми наднаціонального уявлення. Навіть те, що залишається від мексиканської чи бразильської культури у телесеріалі, від французької у парфумах, від японської у телевізорі, інтегровано до розповідей і практик, які ми бачимо помноженими на шістдесят або на сотню суспільств. Епоха глобалізації – це та, за якої ми можемо не лише ефективно взаємодіяти з багатьма суспільствами, а й використати нашу фантазію одночасно у декількох сценаріях. У такий спосіб ми розкриваємо, за Арджуном Аппадураї, «уявлені життя» (Appadurai, 1996). Уявне може бути місцем для ілюзорного, однак також це місце, як указує Етьєн Балібар, де «людина собі оповідає історії, що свідчить про її здібність вигадувати історії».

З глобальним поширенням уявлень до нашого світогляду додалися культури, які ще кілька десятиліть тому ми вважали чужими для нашого існування. На Заході до середини ХХ століття лише нечисленні торговці, митці й релігійні діячі, дослідники й авантюристи цікавилися способами життя на Далекому Сході. Зараз Індія, Японія, Гонконг – можна навести ще багато прикладів – стали центрами туризму, інвестування і комерційних подорожей для мільйонів мешканців Заходу. Протягом 1980-х років і до кризи середини 1990-х «чотири азійських тигри» слугували моделлю економічного розвитку та викликали цікавість в еліт західного «третього світу» своїм способом поєднання промислових інновацій, стародавніх культур і методів праці. А про поширення східних релігій у Європі, Сполучених Штатах і Латинській Америці, про інші результати взаємодії, котрі усталюють у нашому повсякденному житті, включно з японськими чи тайванськими артефактами, про культурний резонанс цих країн – годі й казати.

Це набагато більше, ніж поширення на ігноровані до того часу території. Інтенсифікація взаємного обміну, особливо з країнами сусідніх регіонів, перероб­ляє стереотипи, які ми вже встигли про них сформувати. Розуміння глобалізації потребує, скажімо, дослідження того, як у Латинській Америці змінюються уявлення про Європу та Сполучені Штати. А чи вони насправді змінюються? Ми розглядатимемо, які розповіді про інакших залишаються (обмежуючи нові можливості інтеграції) та які створюються в процесі останніх міграційних, торговельних і туристичних взаємодій. Також слід дослідити, як модифікується спосіб розуміння глобалізації залежно від того, хто про неї розповідає – підприємці, громадяни або нелегальні мігранти.

Досягнення глобалізації, що для більшості осіб означає збільшення взаємообміну з інакшими, більшою чи меншою мірою наближеними до них, також сприяє оновленню знань про їхнє життя. Таким чином кордони стають лабораторіями глобального. Тому спробуємо зрозуміти, як глобальне формується на кордонах, у мультикультурності міст і у масмедійній сегментації суспільства.

Вистави глобалізації та мелодрами міжкультурності

Один із висновків, який можна зробити з цього диференційованого підходу, скомбінованого з настільки гетерогенних матеріалів, стосується необхідності одночасно розглядати і глобалізацію, і міжкультурність. Ті, хто описує, як саме наш час глобалізується, наратують про процеси вільного взаємообміну і гомогенізації, про держави, що відкривають кордони, та про народи, які взаємодіють. Їхні аргументи ґрунтуються на даних щодо зростання кількості трансакцій і темпу й паралельності, з якими вони здійснюються: обсязі та швидкості. Тим часом дослідження міграцій, транскультурності й інших міжкультурних явищ наповнені розповідями про кризи та конфлікти, кордони, які оновлюються, і прагнення відновлення втраченої національної, етнічної і родинної єдності: страждання та пам’ять.

Отже, протистояння між глобалізацію та міжкультурністю може сприйматись як порівняння між епосом і мелодрамою. Розбіжності, котрі зараз розділяють соціальні науки, виникають більшою мірою між тими, хто намагається збагатити епічні оповіді досягненнями глобалізації (економіка, значна частина соціології, теорія комунікації), і тими, хто будує мелодраматичні наративи на кризах, насильстві та стражданнях, спричинених міжкультурністю (антропологія, психоаналіз, естетика). Коли перші у своїх розповідях згадують драми міжкультурності так, ніби вони являють собою протидію глобалізації, одразу запевняють, що історичний розвиток і зміна поколінь мають їх усунути. Для інших тривкі відмінності та відсутність спільності між культурами демонструють частковий характер глобалізаційних процесів, або їхню неуспішність, або нові зрушення, які породжує уніфікація світу – прискорена й неуважна до того, що вона вирізняє та відокремлює. За останніх років деякі наратори глобалізації й окремі захисники локальних суб’єктивних відмінностей починають дослухатися одні до одних: оскільки понад оповідання епосу чи драми їх починає цікавити те, що відбувається, коли обидва процеси здійснюються одночасно.

Гіпотеза полягає в тому, що дані щодо обліку міграцій, планетарного руху інвестицій і статистика споживання набувають більшого змісту, коли посилюються наративами гетерогенності. У структурах виявляються суб’єкти. І навпаки, розповіді локальних акторів розкривають більше, коли з’ясовуємо, як вони говорять: крізь призму особистих драм, великих глобалізаційних змін і колективних дискурсів, котрі встановлюють сучасні норми виробництва і споживання. Непросто поєднати обидва ракурси за часів, коли щодалі менше віриться в експлікативну здатність парадигми. Однак водночас неможливо зрозуміти такі інтенсивні й часті взаємодії, котрих потребує наш світ, коли розділюємо суспільства, як це робить культурний релятивізм, який уявляє кожну культуру як відокремлену і самодостатню. Які розповіді – чи то звичайні епічні, чи то мелодраматичні – спроможні осягнути перетворення, що відбуваються між локальним і глобальним вимірами?

Коли 1 січня 1994 року на півдні Мексики почався «неосапатистський» заколот, я почув думку двох мексиканських учених, по-різному стурбованих цією новиною. Економіст стверджував, що навряд чи ця подія матиме значні наслідки для решти країни, оскільки економіка штату Чіапас становить лише 1,5 відсотка в економіці Мексики. Тропізм антрополога навів його на висновок, що у цьому регіоні приблизно 30 відсотків населення становлять індіанці, це один з регіонів із найбільшою кількістю індіанського населення в країні, що робить його важливим для історії і культури країни, і також його значення посилює те, що він межує з Центральною Америкою. Кілька місяців потому стало очевидним, що для розуміння того, які з елементів сапатистського руху були продовженням тривалого минулого, а які – сучасним надбанням унаслідок інновацій у сфері політичних комунікацій, потрібно було вийти за межі паралелізму як у економічному, так і у антропологічному тлумаченнях, а також непов’язаних між собою способів оцінювати те, що об’єднує, і те, що відрізняє і маргіналізує.

Ми не можемо позбавитися подиву, що викликають згадані події, коли переглядаємо ці розповіді (економічні й антропологічні), які надали значущості суб’єктивному впорядкуванню даних: варто залишати місце для несподіванки і допускати багатоманіття наративів. Однак, якщо завдання полягає не в тому, щоб написати складніший літературний твір, а в тому, щоб виробити пояснення й інтерпретації того, що ми вибудовуємо як реальність, слід поставити запитання, чи є сумісними ці відмінні наративи, та сподіватися на змістовні описи, які пов’яжуть більш-менш об’єктивні структури з більш-менш суб’єктивними змістовними рівнями. Потрібно вироб­ляти логічно обґрунтовані конструкції, котрі зможуть контрастувати з тими способами, в які глобальні процеси «усталюються» у кожній культурі, та з тими, в які локальні